Коли дивишся в безодню
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Серия: Грани #2
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Коли дивишся в безодню». Краткое содержание книги:
Що ж до хлопця в чудернацькому плащі (з деяким запізненням Ларсон збагнув, що це лев’яча шкура), то він був дуже схожий на Міранду. Надзвичайно схожий — такими схожими можуть бути лише близнюки.
Що тут сказати, дивовижна компанія підібралася! Дівчинка, яку Веліал назвав своєю довіреною особою. Хлопчисько — поза будь-яким сумнівом, Мірандин брат-близнюк. І принцеса Інґа, що місяць тому кинула чоловіка і втекла разом зі своїм дядьком Ґуннаром з-під нагляду Інквізиції; дехто вважав, що вона скорилася своєму призначенню й пішла на службу Нижньому Світові… А коли так, то чому захопила його в полон і влаштувала допит? Може, це перевірка?… Ні, дурниці! Якби Веліал надумав улаштувати йому випробування, то підіслав би цілком незнайомих людей, щоб не виникло жодних підозр у їхній належності до ворожого табору. Тут явно щось інше…
— От чорт! — промимрив Ларсон. Нарешті він зрозумів, чому обличчя Міранди від самого початку здавалося йому знайомим. — От чорт! Марк фон… як там тебе?… Хершвіц? Гершвіц? Гаршвіц?…
Хлопець здригнувся від несподіванки і втупився в нього приголомшеним поглядом.
— Ви знаєте Марка? — рвучко посунувшись уперед, спитала принцеса.
— Так, знаю… Вірніше, бачив його зображення. Мигцем, під час розмови з Костасом Казандзакісом, моїм знайомим з Торнінського командорства. Це було… здається, наприкінці січня. Казандзакіс між іншим згадав про загадкову подію на одному з трактів архіпелаґу і про зникнення трьох юних чаклунів — брата та двох сестер. Під час розповіді в його думках промайнула картинка цього хлопця. От чому мені здавалося, що я бачив Міранду раніше.
— Вона назвалася Мірандою?
— Так назвав її Господар Веліал.
— Ви сказали, що Чойбалсан не догледів за нею. Що це означає?
— Вона зникла. Чи то загинула, чи то втекла, не знаю. І цього ніхто не знає, навіть Веліал.
— Моє тіло! — у відчаї вигукнула дівчинка.
Хлопець на ім’я Марк обійняв її й пригорнув до себе. Вона притислася лицем до його грудей.
— Як це сталося? — продовжила допит принцеса.
— Міранда вирушила на пошуки, — відповів Ларсон, — а Чойбалсан супроводжував її. За два дні він повернувся один, геть божевільний, і верз якісь нісенітницю про блискавки небесні, осяйний лик Буди та все таке інше. Його зв’язок з Нижнім Світом було порушено, тому Веліалові довелося розпитувати через мене. З корисної інформації Чойбалсан повідомив лише, що сліб привів їх на острів Корсику, а потім знову завів пісеньку про дива та одкровення. Більше нічого притомного сказати не міг. Мені навіть не вдалося витягти з нього, де саме на Корсиці вони з Мірандою були. Зрештою Господар забрав Чойбалсана до себе, щоб допитати його дух у Потойбіччі, а мене призначив на його місце.
— Що шукала Міранда?
— Не „що“, а „кого“. Ви її знаєте. Це Сандра.
— Сандра?! — У принцесиних очах запалахкотіли вогники. — Дуже цікаво! І як же вона її шукала?
Без найменшого опору Ларсон розповів їй усе, що знав про пошуки, коротко переказав зміст своїх розмов з Мірандою, а насамкінець уже від себе додав, що справа тут набагато серйозніша, ніж намагався вдавати Веліал.
— Він був дуже сердитий через невдачу. Але ще дужче наляканий. У мене склалося враження, що він не збирається робити Сандрине дитя своїм слугою, а з будь-яку ціну прагне знищити його.
— Ви певні, що Сандру з дитиною ще не знайшли? — занепокоєно запитала принцеса.
— Атож, певен. Сьогодні… тобто вже вчора ввечері Господар повідомив, що до мене тунелем прийде ще одна юна відьма. Він наказав мені йти разом з нею і щохвилини повідомляти про наші пересування. Веліал суворо заборонив будь-яким чином контактувати із Сандрою або її оточенням. Ми мали просто визначити, де вона перебуває, а далі до справи візьмуться інші.
— Що за юна відма? Твій господар описав її?
— Так, я бачив картинку. — Ларсон поглядом указав на дівчинку. — Це вона. Або ж схожа на неї, як дві краплі води.
Дівчинка здригнулась і ще міцніше притислася до хлопця. А принцеса здивовано запитала:
— То ви не впізнаєте її?
Ларсон пильно придивився до дівчинки, відтак мляво хитнув головою:
— Ні. А я повинен її знати?
Принцеса гмикнула.
— Ну, взагалі, повинні, бо були з нами на Істрі. Та, схоже, Веліал примусив про неї забути — чи, радше, підмінив у вашій пам'яті її зовнішність. Інакше у вас виникло б чимало запитань… А втім, це вже не має значення. Ви не в курсі, що вона збиралася робити далі, після завершення пошуків?