Коли дивишся в безодню

— То ми на Основі? — вражено перепитав Марк.

Ґуннар і Беатриса лише мовчки вирячились на мене. Як освічені чаклуни, розумом вони усвідомлювали, що Земля — не сад Едемський, і тут живуть такі ж люди, як і в інших місцях; та водночас у глибині душі поділяли благоговійне ставлення більшості мешканців Граней до Основи.

— А що тут такого дивного? — незворушно мовив Леопольд, зручно вмостившись на руках у Беатриси. — Зараз ми саме там, де я зустрів Інну та Владислава.

— У Києві? — запитала я.

Кіт похитав головою:

— Ні, не думаю. Звідси до того міста, де ми жили, далеченько. Але туди можна потрапити без ваших штучок-дрючок, типу цієї дірки в підлозі.

Я хотіла була спитати, скільки це — „далеченько“, аж тут мої почуття, що й досі були зосереджені на сходах за залізними дверима, здійняли тривогу. Я відчула, як повільно, з натужним скрипінням, відчиняються горішні двері.

— Беатрисо? — пошепки запитала я. — Коли ти з’явилася, світло тут горіло?

— Здається, ні. Мабуть, воно загорілося вже після того, як я вийшла з тунелю… Хоча не певна.

Я мовчки кивнула. Вочевидь, тут спрацювала якась автоматика. І, напевно, сповістила господаря, що до нього завітали гості. Цікаво, він уже знає, що ми не належимо до його друзів? Чи все сталося так швидко й раптово, що в Нижньому Світі ще не встигли зорієнтуватися. Судячи з усього, так і було — інакше вони б просто заблокували Інфернальний Тунель, перетворивши його на пекельну пастку.

Нарешті хтось увійшов через горішні двері й почав спускатися сходами. Я жестом наказала своїм супутникам відійти в дальший кінець бункера і прикрила їх потужним силовим щитом, а сама залишилася на місці, наготувавшись до нападу. Марк хотів був приєднатися до мене, проте я заперечно хитнула головою, а сестра схопила його за рукав і щось прошепотіла на вухо. Марк неохоче кивнув, погоджуючись із нею.

По той бік почулося скреготіння іржавого засуву, відтак двері повільно відчинились, і тут із темряви почувся приголомшений вигук:

— Принцесо!…

Ще до цього вигуку я збагнула, хто переді мною, і розгонисто вдарила по ньому паралізувальними чарами. Супротивник з тихим стогоном осів на підлозі.

— Схоже, нам не доведеться йти по сліду, — спокійно мовила я, ширше розчиняючи двері. — Ця людина має знати, куди вирушила викрадачка.

Позбувшись опори у вигляді дверей, мій бранець розпластався на підлозі, а електрична лампа над входом висвітила обличчя лейтенанта Ларсона.