Коли дивишся в безодню
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Серия: Грани #2
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Коли дивишся в безодню». Краткое содержание книги:
Трохи заспокоївшись, Беатриса запитала:
— А той хлопчик… чи янгол, дуже схожий на вас, він справді ваш брат?
— Так, брат, — відповіла я.
— І старшого з хлопчиків ви знаєте?
— Вони обоє мої брати. Їх звати… звали Сіґурд та Ґійом.
— Отже, той чоловік — ваш батько?
— Ні, це Рівал де Каерден. Колись він був опікуном нашого батька, а потім загинув, захищаючи його від лихого чаклуна Женеса.
Марк аж очі вирячив від подиву.
— Сіґурд? Ґійом? Рівал де Каерден?… То ви та сама принцеса Інґа?!
Я понад силу всміхнулася.
— Ти чув цю історію?
— Звісно, чув. І Беа теж чула. Всі знають про вас, а тим більше — ми. Адже ми з вами… ну, ніби родичі. Правда, дуже далекі.
— Он як? — зацікавився Ґуннар. — І через кого?
— Наша прабабуся, — стала пояснювати Беатриса, спрямувавши на мене осяйний погляд, — мама нашого діда по батьковій лінії, була родом з Лемоського архіпелаґу. Її батько, ґраф Норман де Фріз із Грані Отис, був сином леді Меліси, принцеси Арранської, чия матір була дочкою Абеля д’Івейна, третього сина короля Ліону Бернарда Другого, вашого предка, пані.
Ґуннар кивнув:
— Тепер зрозуміло, чому лев’яча шкура визнала вас за своїх.
Марк запитливо подивився на нього.
— Ви щось знаєте про неї?
Ґуннар заходився розповідати їм про короля Івейна та його лев’ячу шкуру. Брат та сестра сіли поруч на траві й уважно слухали. Леопольд, зручно вмостившись у мене на колінах, розгублено мовчав. Уперше на моїй пам’яті кіт був такий спантеличений, що не міг мовити й слова. Все, що допіру сталося, було вище його розуміння. Він бачив перед собою сестру Владислава, яку знав на Істрі, і в його голові ніяк не вкладалося, що тепер це не вона, а зовсім інша дівчинка. Такі речі були незбагненні для його дитячого розуму…
Насамкінець розповіді Ґуннар припас для Марка прикрий сюрприз, повідомивши, що вже після одноразового використання шкури в людини розвивається залежність від неї. Хлопець миттю зблід і з тремтінням у голосі запитав:
— А що… це значить?
— Тепер ти не зможеш розлучитися з нею, — пояснив Ґуннар. — Вона завжди має бути поруч із тобою, а бажано — на тобі. Ти коли-небудь пробував відходити від шкури далі, ніж на десять кроків?
— Ну, мабуть, коли купався.
— І що тоді відчував?
— Мені було дуже незатишно. — Марк торкнувся долонею до своїх грудей, де перехрещувалися лев’ячі лапи. — Але я думав, що це просто страх перед незнайомим оточенням. Ми з Беа слабенькі чаклуни, а шкура дає нам відчуття впевненості в собі, захищеності. Коли вона поруч зі мною, а особиливо, коли на мені, я не почуваюся таким вразливим.
— У тім-то й річ, — сказав Ґуннар. — Саме про це попереджає в своєму заповіті король Івейн. Він пише, що шкура немов увібрала в себе всю його хоробрість, без неї він ставав безнадійним боягузом, лякався будь-якого гучного звуку або різкого руху, а в усіх довколишніх людях бачив ворогів, що жадають його смерті. Якось Івейн спробував був провести цілий день без шкури, але не зміг — під час прийому чужоземних послів він раптом запідозрив, що вони змовилися з вартою вбити його, тому забарикадувався за своїм троном і навідсіч відмовлявся виходити. Усе закінчилося тим, що один зі слуг збагнув, у чому річ, і швиденько приніс йому шкуру. Відтоді він не розлучався з нею ні на хвилю і дожив до глибокої старості, нікого й нічого не боючись. А от Ґавейну Третьому, єдиному з королів Ліону, що не послухався застереження свого предка, не так пощастило. Можливо, і він дожив би до глибокої старості, як Івейн, та, на жаль, з ним стався нещасний випадок. Одного разу після полювання він парився в бані, а один оскаженілий хорт схопив шкуру й затяг у лісові хащі. Пошуки тривали весь вечір і всю ніч, а на той час, як шкуру знайшли, Ґавейн із міцного сорокарічного чоловіка перетворився на сивого напівбожевільного дідугана, що боявся навіть власної тіні. Тож тобі, Марку, сліб берегти її, як зіницю ока. Вона дає тобі велику силу, проте за це доводиться платити.
Марк пощулився й щільніше загорнувся в шкуру.
— І що ж тепер робити? — жалісливо мовив він. — Мені ж доведеться повернути її законному господареві, теперішньому королю Ліону.