Коли дивишся в безодню

Та це була не Цвітанка. Меншої сестрички Владислава більше не було серед живих, а її тіло тепер належало іншій дівчинці на ім’я Беатриса. Разом з нею був її брат Марк — той самий хлопчик у лев’ячій шкурі, що так часто снився Ґуннарові. А вірніше, йому снились обоє — і Марк, і Беатриса, які донедавна жили в одному тілі. Це пояснювало деякі дивацтва, що їх Ґуннар помітив за хлопчиком у своїх снах — наприклад, часті розмови із самим собою або дівочі манери, що часом проглядались у його поведінці; а якось він був їхав з вінком польових квітів на голові.

Розповідь Марка та Беатриси вразила мене до глибини душі. Те, що сталося з ними, виходило за межі можливого, суперечило всьому, що я знала і чого мене навчали найкращі в світі чаклуни. Увесь накопичений за багато тисячоліть досвід однозначно свідчив про те, що земне людське тіло можна тимчасово підкорити, взяти під контроль, примусити виконувати накази, проте в нього не можна вселитися по-справжньому — так, щоб жити в ньому, як у своєму власному. В історії було відомо чимало спроб перевтілення, але всі вони зазнавали невдачі, тож учені мужі вже давно арґументовано довели, що в тілі людини не може жити ніхто, крім його, так би мовити, законного власника.

І от виявилося, що все-таки може. Беатрисине тіло захопив хтось невідомий (і навіть страшно подумати, хто), а вона, своєю чергою, здійснила аж два перевтілення, друге з яких відбулося безпосередньо перед нашою появою. Обоє присягалися, що це сталось усупереч їхній волі, що вони лише хотіли допомогти бідолашній Цвітанці, а в результаті Беатриса несподівано вселилась у її тіло.

Коли неборака дізналася, що її нове тіло досі належало моїй зовиці, то гірко розплакалась і стала просити пробачення. Я мовчки обняла її, ледве стримуючись, щоб самій не розрюмсатися. Про себе останніми словами кляла свою недосвідченість, через яку забарилась на місце подій; якби ми встигли сюди бодай на день раніше, то напевно врятували б Цвітанку. Але відразу ж я знайшла собі й виправдання: якби була досвідченою мандрівницею, ми прийшли б сюди ще два або три тижні тому і не застали б тут нікого. Я б, найпевніше, знищила відьомськи лігвище про всяк випадок — але сестрі Владислава це не допомогло б. Отож причина тут не в моїй недосвідченості та повільності, а в елементарному невезінні. Просто ми з’явилися трохи пізніше, ніж годилося б…