У задзеркаллі 1910—1930-их років

Але що було потім? «Я приїхав до Київа після погрому, що його вчинили німці в грудні 1941-го і в перших місяцях 1942-го року над тими українськими національними силами, які з приходом німців вийшли на поверхню, відкрито організували міську адміністрацію, шкільництво, господарче життя, культуру, — згадував у 1960-их роках М. Прокоп, провідний член ОУН. — Є погляди, що такі масові леґальні дії були помилкою, але водночас треба сказати, що, якби не таке хвилеве українське відродження, головні установи міста одразу перебрали б росіяни».

Слід зазначити, що пізніші застереження вищезгаданого автора щодо російського засилля в Україні спростовувались його власними поглядами періоду 1940-их років, які співпадали з коментованою ним політикою А. Розенберґа на Сході Европи. Згадуючи про боротьбу, яку «протягом століть ведуть українці й росіяни, дарма, що великоросійській політиці та історіографам вдалося цю безперервну боротьбу приховати», німецький ідеолог значив: «В якій формі і в яких розмірах зможе пізніше постати українська держава, про це поки що немає сенсу говорити. Всі, що працюють над справами Сходу, мусять наставитися на те, щоб виявити прихильне ставлення до цих питань. Тому треба відновити працю університету в Києві, відкрити українські технічні школи, видати твори клясиків української літератури, дозволити утворення української партії, наприклад, Українського Вільного Козацтва, плекати традиції гетьманів Хмельницького, Сагайдачного, Мазепи… Зрештою, краще мати добровільну співпрацю 40 мільйонів людей, ніж ставити вояка за кожним селянином».

Що стало на заваді звершенню цих плянів щодо України — питання з галузі новітньої партійно-націоналістичної історії, але фактів тодішньої дійсности заперечити буде не вільно, адже школи відкривалися, церковне життя відроджувалося, газети й журнали видавалися, діяли театри й опери, також була поновлена робота київської кіностудії. Втім, хоч як сумно, але відбувалося усе це по тому, як з арени громадського життя усунули «національних» романтиків.

«1942-ий рік. Весна. У Київі цвітуть каштани і осипається бузок, — згадував М. Ситник. — Хто зняв з бані Софії жовто-синій стяг? — питають очі і мовчать уста. — Де Олена Теліга і Іван Рогач? — запитую я, ввійшовши в приміщення редакції „Українського Слова“, чи то пак „Нового Українського Слова“». «А на Софії, — заперечував уже влітку 1942-го року А. Любченко, — забутий, геть злинялий, як звичайна ганчірка, жовто-блакитний прапор. Вже й не розбереш тепер, якої він „масті“. Через це про нього забули і не чіпають — він там ще з перших днів визволення».

А ще було таке: «В редакції „Українського Слова“ тривога, — згадував М. Ситник. — Прибув новий цензор, далеко гірший за попереднього, чіпляється до кожного рядка. Рогач не здається. Боротьба люта й нерівна. Хто зна, як буде далі. „Пісню про Петлюру“ поета С. зняли вже з верстки. Це пояснив цензор тим, що Петлюра вів боротьбу проти німців».

Втім, «як буде далі» ставало знати ще тієї ж весни 1942-го року, коли у Харкові офіційний часопис «Нова Україна» цілком безборонно, за такого ж самого цензора (але більш прозірливого редактора) друкує на першій сторінці вірш О. Варавви «Отаман наш поліг!» разом із передовицею В. Царинника «Великий Отаман». Очевидно, нехтування правилами військового часу, політика неприйняття мудрішої, але не дуже «націоналістичної» стратегії, були у згадану пору шкідливими, що й визначило розміри випробувань Українського Народу.

«Може, зрештою, навчимося бути хоч трохи европейцями?» — питався натоді А. Любченко. Але вже без Олени Теліги — відказуємо на це сьогодні.