Чоловіки під охороною

Я натягую на вуха свою шапочку для гри в гольф і застібаю аж під горло плаща, хоч особливих сподівань на нього й не покладаю. Я вже наперед відчуваю, як за його комір ллються холодні патьоки. Куди надійніший дощовик у моєї охоронниці; вона стягнула його під підборіддям зав’язками, і тепер з нього визирає лише рожевий овал її обличчя та сірі очі, в яких світиться незбагненна радість. Поставивши ногу в стремено, Джекі, перш ніж скочити в сідло, ще раз кидає на мене грайливий погляд.

Як тільки ми проминаємо огорожу, Джекі наздоганяє мене і їде клусом поруч. Вона більш не розмовляє, тільки раз у раз повертає до мене своє обличчя під каптуром. Крізь струмені дощу я бачу, як у неї наливаються рум’янцем щоки, ворушаться сірі очі й зблискують сліпучо-білі зуби. Ідучи клусом, Джекі трохи підвелася в сідлі і тепер щоразу, підстрибуючи, викидає вперед клуби: цей її жвавий ритм погойдування так нагадує ритм парування!..

Ми виїздимо на піщану дорогу, що рівною стрічкою стелиться перед нами. Вона куди ширша за стежку, яка петляє між кедрами. Дощ не вщухає, час від часу нас осявають блискавки, а в горах відлунює глухий гуркіт грому, що приносить мені полегкість і водночас збуджує мене. Джекі — дощ заливає їй рота — повертається до мене й весело кричить:

— Учвал, докторе?

— Учвал!

У кінці дороги-стрічки ми переходимо на клус і проминаємо поворот у вигляді шпильки для волосся; за ним починається крутий спуск, по якому вирує вода. Ми мусимо перейти на ступу. По рожевому обличчю Джекі шмагає дощ, але вона раз у раз весело повертається до мене, і цей її веселий настрій вельми приємний мені, хоч думки про те, що зі мною буде в Блувіллі, гнітять мою душу. Я ні на мить не послаблюю уваги до Чучки, бо вода повимивала на піщаній дорозі чималі борозни, і кобила весь час обходить їх, то наближаючись до мерина, від чого шаленіє, то до прямовисної стіни, попід якою ми їдемо.

Аж тоді, коли ми опиняємось у лощині, я зітхаю з полегкістю. Власне, я її й не бачу. Густий туман ховає лощину від наших очей, і тільки в останню мить я помічаю, що ми вже спустилися в неї.

І тут ми ціпеніємо. Вода в потоці, який ми переходили вбрід дорогою до Гельсінгфорс, страшенно піднялась, і, якби ми спробували подолати його, бурхлива течія напевне знесла б і коней, і нас.

Я дивлюся на Джекі.

— Ну, що тепер діяти?

— Не знаю, — грайливо відповідає Джекі. — Доведеться чекати.

Вона всміхається й кліпає очима, ховаючи їх від дощових стріл. Але ці сірі очі, що визирають з-під напівзаплющених повік, анітрохи не втратили свого пустотливого виразу.

— Доведеться чекати! — вигукую я. — Чекати, поки вщухне злива!

— А що ж іще ви порадите робити? — каже Джекі так само весело й лукаво. — Ну що ви, докторе, — додає вона, сміючись, — не робіть із цього трагедії.

— О, вас це, здається, вельми тішить?

— Мене тішить те, що ви не можете оцінити становища. А я можу! — знову так само грайливо каже Джекі.