Завоювання Плассана

І, обернувшись до чоловіка в сірому, який допивав свою склянку під шовковицею, він гукнув:

— Гей, Олександре, йди-но покажи моїй небозі, де вікно нашої старенької.

Олександр послужливо підійшов.

— Бачите оті три дерева? — сказав він, показуючи пальцем, ніби накреслюючи план у повітрі. — Так от, трохи вище від того, що ліворуч коло фонтана, в кутку двора… Рахуйте вікна на першому поверсі праворуч; це буде п’яте вікно.

Марта мовчала, губи її побіліли, очі мимоволі були прикуті до вікна, яке їй показували. Дядько Маккар теж дивився на нього, але з веселим виглядом, примруживши очі.

— Іноді я бачу її, — мовив він, — уранці, коли сонце з того боку. Вона почуває себе дуже добре, правда, Олександре? Я їм це кажу завжди, коли буваю в Плассані… Мій дім так стоїть, що мені дуже зручно наглядати за нею. Кращого місця й не придумаєш.

Він захихикав від задоволення.

— Бачиш, дитино моя, у Ругонів голова не міцніша, ніж у Маккарів. Коли я сідаю на цьому місці. навпроти отого клятого будинку, я часто кажу собі, що раз уже матінка тут, то колись і вся наша родина може тут опинитись. Хвалити бога, за себе я не боюсь, у мене макітра міцна. Але я знаю декого, кого вже стукнуло… Ну що ж, я тут їх зустріну, бачитиму їх з моєї нори, попрошу Олександра, щоб добре глядів їх, хоч зі мною мої родичі не завжди були чемні.

І він додав з своєю страшною усмішкою, схожою на оскал прирученого вовка:

— Це велике щастя для всіх вас, що я живу в Тюлеті.

Марта вся затремтіла. Хоч вона знала, що дядько полюбляв жорстокі жарти і з насолодою мучив людей, яким він дарував кроликів, проте їй здалося, що він каже правду і колись уся родина переселиться сюди, в ці сірі комірчини. Вона не хотіла й хвилини лишатися тут, незважаючи на припрошування Маккара, який хотів відкоркувати ще одну пляшку.

— А курча? — крикнув він, коли Марта вже сідала в екіпаж.

Він побіг по курча і поклав його їй на коліна.

— Це для Муре, чуєш? — навмисно єхидно підкреслив він. — Для Муре, а не для кого іншого, розумієш? А втім, коли я приїду, я спитаю його, як воно йому сподобалося.

Він мружив очі, дивлячись на Олімпію. Кучер уже хотів був рушати, коли Маккар знову вчепився в коляску.

— І побувай у свого батька, скажи йому про житнє поле… Глянь на поле, що оце перед нами… Ругон даремно так робить. Ми вже надто давні приятелі, щоб нам сваритися. Це було б гірше тільки для нього, він це знає… Поясни йому, що він помиляється.

Коляска поїхала, Олімпія, обернувшись, побачила, що Маккар під шовковицею пересміюється з Олександром, відкорковуючи другу пляшку, про яку говорив. Марта заборонила кучерові коли-небудь їздити через Тюлет. Взагалі ці прогулянки її стомлювали, вона робила їх дедалі рідше і припинила зовсім, зрозумівши, що абат Фожа ніколи не погодиться поїхати з нею.