Завоювання Плассана

Священик обурено махнув рукою.

— Я розумію, ти завжди боїшся, що ми попсуємо твої справи… Найкращий засіб, щоб ми їх тобі не попсували, — це не дратувати нас, не повторювати безперестану: «Ах, якби я знав, я б нізащо не покликав вас сюди». Знаєш, ти зовсім не такий розумний, яким себе виставляєш. У нас однакові інтереси, ми одна сім’я, ми можемо разом влаштовувати наші справи. Якби ти тільки захотів, все було б гаразд… Іди лягай. Завтра я вилаю Труша і пришлю його до тебе. Ти зможеш напутити його.

— Авжеж… — пробурмотів п’яний, вже засинаючи. — Фожа дивак… Мені зовсім не потрібна господиня, мені більше до вподоби її гроші.

Олімпія зухвало зареготала, дивлячись на брата. Вона знову лягла, вигідно вмостившись на подушці. Священик, трохи блідий, якусь хвилину міркував, потім, не сказавши ні слова, вийшов. Олімпія знову взялась за свій роман; Труш хропів на дивані.

Другого ранку, протверезившись, Труш мав довгу розмову з абатом Фожа. Коли він повернувся до дружини, то розповів їй, на яких умовах сталося примирення.

— Слухай, мій любий, — сказала вона йому, — заспокой його, роби все, що він хоче; постарайся прислужитися йому, раз він дає тобі таку можливість… Я перед ним козирюся, але в глибині душі добре знаю, що він викине нас на вулицю, як собак, коли ми доведемо його до краю. А я не хочу звідси виїздити… Ти певен, що він нас не вижене?

— Так, так, не бійся нічого, — відповів Труш. — Я йому потрібний, і він дасть нам змогу нажити грошенят.

Відтоді Труш щовечора, перед дев’ятою годиною, виходив з дому, коли вулиці були вже порожні. Він казав дружині, що ходить у старий квартал агітувати за абата. Олімпія не була ревнива; вона сміялась, коли він їй розповідав якусь пікантну історійку; їй більше подобалося ніжитися на самоті, випивати самій кілька чарок вина, їсти потай тістечка і проводити довгі вечори в теплому ліжку, читаючи старі романи з бібліотеки, яку вона відшукала на вулиці Канкуен. Труш повертався трохи напідпитку; він скидав черевики в передпокої, щоб піднятися тихенько по сходах. Коли він часом перебирав міру і від нього тхнуло тютюном і горілкою, дружина не пускала його до себе і проганяла спати на канапу. І тоді починалася мовчазна, глуха боротьба. Він з упертістю п’яниці повертався знову до неї, чіплявся за ковдру, але хитався, падав навкарачки, поки, кінець кінцем, вона не відкидала його, як лантух. Якщо він починав кричати, вона стискала йому горло і пильно дивилась на нього, шепочучи: