Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
— О потвора!.. Він убиває мене, він убиває мене!
Пані Фожа доводилось її заспокоювати. Роза бігла на сходи і знизу кричала щосили, щоб Муре почув її крізь двері:
— Ви, пане, потвора! Пані правду каже, що ви потвора!
Часом ці сутички бували дуже бурхливі. У Марти розум уже починав мішатися, їй опало на думку, що чоловік хоче її побити, і ця думка не йшла їй з голови. Вона запевняла, що він чатує на неї і лише чекає слушного моменту. Він тільки тому не зважується на це, що вона ніколи не буває сама, а вночі він боїться, що вона почне кликати на допомогу. Роза присягалася, що бачила, як пан сховав товстий дрючок у своєму кабінеті. Пані Фожа і Олімпія легко повірили цьому; вони дуже співчували своїй хазяйці, сперечалися за неї між собою, пропонували їй бути її охоронницями. «Цей дикун», як вони його тепер звали, може, не наважиться підняти на неї руку в їх присутності. Увечері вони умовляли її бігти до них, тільки-но він поворухнеться. Дім жив тепер у постійній тривозі.
— Він здатний на злочин, — запевняла куховарка.
Цього року Марта відвідувала всі відправи страсного тижня особливо ретельно. У п’ятницю вона до краю знемоглася в темній церкві, де під бурю тужливих голосів, що своїм лементом сповнювали повитий мороком неф, одна по одній гасли свічки. Їй здавалося, що разом з дими вогниками згасало її життя. Коли погасла остання свічка і невблаганною стіною перед нею стала непроглядна темрява, вона знепритомніла, наче якісь лещата стисли її порожні груди. Цілу годину Марта залишалася на стільці в такій позі, наче вона молилася, і жінки навколо неї не помітили цього припадку. Коли вона прийшла до пам’яті, церква була порожня. Їй здавалося, що її шмагали канчуками, що з її тіла юшила кров, голова у неї так боліла, що вона підняла руки до голови, наче хотіла витягти терни, що вп’ялися їй у мозок. Увечері, за обідом, вона була якась дивна. Нервове зворушення ще не минуло; заплющивши очі, вона знову бачила, як душі свічок, вмираючи, линули в темряву; машинально вона дивилась на свої руки, шукаючи ран, з яких витекла її кров. Всім своїм єством вона переживала страсті господні.
Пані Фожа, побачивши, що Марта почуває себе недобре, почала умовляти її раніше лягти спати. Вона провела її і поклала в ліжко. Муре мав ключ від спальні, він уже пішов у свій кабінет, де проводив вечори. Коли Марта, вкрившись ковдрою до підборіддя, сказала, що вона зігрілась і почуває себе краще, пані Фожа хотіла погасити свічку, щоб вона спокійно заснула. Але Марта злякано підвелася.
— Ні, не гасіть світла, — попросила вона, — поставте свічку на комод, щоб я її бачила… Я умру, якщо буде темно.
З широко розплющеними очима, здригаючись від згадки про якусь тяжку драму, вона повторювала все тихіше і жалібніше:
— Це жахливо, жахливо!
Вона впала на подушки і ніби задрімала; тоді пані Фожа тихенько вийшла з кімнати. Цього вечора всі в домі лягли о десятій годині. Роза, піднімаючись нагору, помітила, що Муре все ще сидить у кабінеті. Вона заглянула крізь замкову щілину і побачила, що він спить, схилившись на стіл, поруч нього чадив гніт кухонної свічки.
— Хай йому чорт! Не будитиму його, — промовила вона, піднімаючись угору по сходах. — Нехай собі шию звихне, якщо йому це до вподоби.
Опівночі всі в будинку спали глибоким сном, коли почулися крики на другому поверсі. Спочатку це був глухий стогін, що перейшов у справжні зойки, приглушений і хрипкий лемент жертви, яку ріжуть. Абат Фожа прокинувся, скочив і покликав матір; та, накинувши спідницю, постукала Розі.
— Йдіть швидше вниз! Здається, вбивають пані Муре.
А крики ставали все голоснішими. Незабаром усі в домі були на ногах. З’явилася Олімпія в накинутому на плечі шарфі, а за нею Труні, що тільки-но повернувся трохи напідпитку. Роза і всі пожильці зійшли вниз.
— Відчиніть, відчиніть, пані! — кричала Роза в нестямі, стукаючи кулаком у двері.
У відповідь чути було тільки схлипування, потім хтось упав, здавалось, на підлозі почалася боротьба серед перекинутих меблів, від глухих ударів двигтіли стіни, за дверима хтось так страшно хрипів, що абат Фожа з матір’ю і Труші позирнули одне на одного, бліді від страху.
— Це чоловік убиває її, — прошепотіла Олімпія.
— Ваша правда, це він, отой дикун! — сказала куховарка. — Ідучи нагору, я бачила, як він удавав, ніби спить. Він підготував цю розправу.
І вона обома кулаками знову застукотіла у двері з криком:
— Відчиніть, пане! Ми приведемо поліцію, якщо ви не відчините… Ох, мерзотник, він скінчить життя на ешафоті!
Зойки почулися знову. Труш запевняв, що негідник ріже бідолашну жінку, як курча.