Завоювання Плассана

Абат Фожа подвоїв свою суворість, він ще стримував її своїм різким поводженням. Вона дивувала його оцим пристрасним пробудженням, цим нестримним прагненням любити й умерти. Частенько він знову розпитував про її дитинство; звертався до пані Ругон. Він був збентежений, незадоволений з себе самого.

— Пані Муре скаржиться на тебе, — казала абатові його мати. — Чому ти не дозволяєш їй ходити до церкви, коли вона хоче?.. Даремно ти її дратуєш. Вона так добре до нас ставиться.

— Вона вбиває себе, — прошепотів священик.

Пані Фожа за своєю звичкою знизала плечима.

— Це її діло. Кожен розважається на свій лад. Краще вбивати себе молитвами, ніж ненажерливістю, як ця негідниця Олімпія… Не будь таким суворим до пані Муре, якщо хочеш, щоб у домі був спокій.

Одного дня, коли вона давала йому такі поради, він глухим голосом сказав:

— Мамо, ця жінка стане мені на перешкоді.

— Вона! — скрикнула стара селянка. — Але ж вона тебе обожнює, Овідію!.. Ти можеш зробити з неї, що схочеш, якщо не картатимеш її більше. В дощову погоду вона понесла б тебе звідси в собор, щоб ти не замочив собі ніг.

Абат сам уже зрозумів, що не можна далі бути таким суворим. Він боявся вибуху і потроху почав давати Марті більше свободи, дозволив їй довгі молитви з чотками, повторення молитв на кожній зупинці процесії; навіть дозволив двічі на тиждень приходити до нього у сповідальню б церкві св. Сатюрнена. Не чуючи більше того невблаганного голосу, який картав її за побожність, як за порок, що його вона задовольняє ганебним способом, Марта подумала, що бог дарував їй ласку. Нарешті перед нею розкрилося райське блаженство. Її охоплювало глибоке зворушення, рясні сльози лилися по її щоках, вона не помічала їх, тільки після цих нервових припадків була дуже квола, майже непритомна, наче разом із сльозами, що текли по щоках, вилилося все її життя. Тоді Роза несла її до ліжка, де вона годинами лежала, наче мертва, з блідими губами і напівзаплющеними очима.

Якось по обіді куховарка, перелякана її нерухомістю, подумала, що вона вмирає. Їй і на думку не спало постукати у двері кімнати, де, замкнувшись, сидів Муре. Вона побігла на третій поверх благати абата Фожа зійти вниз до її господині. Коли він увійшов у спальню, Роза кинулась шукати ефір, лишивши йото самого перед цією непритомною жінкою, що лежала впоперек ліжка. Він обмежився тим, що взяв руки Марти в свої. Тоді вона заворушилась, повторюючи якісь безладні слова. Коли ж вона впізнала його коло свого ліжка, кров ударила їй в обличчя, вона дотяглася головою до подушки і зробила такий рух, ніби хотіла натягти на себе ковдру.

— Вам краще, любе моє дитя? — спитав він її. — Ви мене дуже стурбували. Їй перехопило дух, вона не могла нічого відповісти і заридала, припавши обличчям до руки священика.

— Я не страждаю, я надто щаслива, — промовила вона голосом кволим, як подих. — Дайте мені поплакати, сльози — це моя втіха. Який ви добрий, що прийшли. Я так довго чекала на вас, так довго кликала.