Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
Її голос дедалі слабнув і врешті перейшов у палке молитовне шепотіння.
— Хто дасть мені крила, щоб полинути до вас? Відірвана від вас, душа моя жадає бути сповненою вами, сумує за вами, палко бажає вас, зітхає, о моє божество, о моє єдине благо, моя розрадо, моя втіхо, мій скарбе, моє щастя і моє життя, моє божество, моє все, все…
Марта всміхалася, белькочучи ці безладні слова, вся охоплена плотським бажанням. Вона молитовно склала руки, наче над суворим обличчям абата був ореол. Досі йому вдавалося спиняти признання, завжди готове зірватися з Мартиних уст; він на хвилинку злякався, хутко визволив свої руки, став перед нею і владно сказав:
— Будьте розсудливі, я наказую вам це. Бог не прийме ваших молитв, якщо ви не прокажете їх в супокої вашого розуму… Зараз йдеться про ваше здоров’я.
Роза прибігла в розпачі, не знайшовши ефіру. Він посадив її коло ліжка, потім промовив до Марти лагідним голосом:
— Не мучте себе. Ваша любов дійде до бога. Коли прийде час, він зійде до вас і сповнить вас вічним блаженством.
Коли він вийшов, Марта сяяла, наче воскресла з мертвих. З цього дня він орудував нею, як м’яким воском. Вона була йому дуже корисна для всяких делікатних доручень до пані де Кондамен; вона також часто відвідувала пані Растуаль, бо він цього хотів. Вона корилася йому в усьому, не намагаючись нічого зрозуміти, повторюючи те, що він просив її сказати. Він тепер зовсім не церемонився з Мартою, просто наказував їй, користувався нею, як машиною.
Вона пішла б жебрати, якби він звелів їй. А коли вона починала хвилюватись і з розбитим серцем, з розпухлими від пристрасті губами простягала до нього руки, він одним словом кидав її на землю, він приборкував її, посилаючись на волю неба. Марта ніколи не наважувалася говорити. Між нею і цим чоловіком стояла стіна гніву й огиди. Після короткої боротьби, яку йому доводилося вести з нею, він знизував плечима із зневагою атлета, на якого напала дитина. Він мився, чистився, ніби ненароком доторкнувся до нечистої тварини.
— Чому ти не користуєшся носовими хусточками, які тобі подарувала пані Муре, — питала його мати. — Сердешна жінка була б така щаслива бачити їх у твоїх руках. Вона цілий місяць вишивала на них твої ініціали.
Він сердито махнув рукою і відповів:
— Ні, візьміть їх собі, мамо. Це жіночі хусточки, їх запах для мене нестерпний.
Якщо Марта схилялась перед священиком, якщо вона зробилася його річчю, то вдома вона з кожним днем дедалі більше озлоблювалася, ставала сварливою; тисячі дрібниць дратували її. Роза казала, що ніколи ще вона не була «такою причепою». Та особливо зросла в ній ненависть до чоловіка. Стара закваска ворожнечі Ругонів прокидалася в ній до цього нащадка Маккарів, до цього чоловіка, якого вона обвинувачувала в тому, що її життя було суцільною мукою. Внизу, в їдальні, коли пані Фожа або Олімпія приходили посидіти з нею, вона, вже не соромлячись, без кінця нарікала на нього:
— Подумати тільки, що він двадцять років тримав мене, як прикажчика, з пером за вухом, між бідонами олії і мішками мигдалю! Ніколи ніякої розваги, ніякого подарунка… Він забрав від мене дітей. Він здатний одного чудового ранку втекти, щоб подумали, що я йому роблю життя нестерпним. Це щастя, що ви тут. Ви всім розкажете правду.
Вона накидалася на Муре без найменшого приводу. Все, що він робив, його погляди, його рухи, його слова, які він зрідка вимовляв, страшенно її дратували. Досить їй було побачити його, як несвідома лють піднімалася з глибини її серця. Сварки виникали здебільшого в кінці обіду, коли Муре, не дожидаючись десерту, згортав свою серветку і мовчки підводився з-за столу.
— Ви могли б вставати з-за столу разом з усіма, — сердито казала вона йому, — ви не дуже ввічливі.
— Я скінчив і йду, — відповідав він мляво.
Але вона вбачала в цьому щоденному вставанні з-за столу особливу тактику, навмисне вигадану її чоловіком, щоб ображати абата Фожа, і зовсім втрачала самовладання.
— Ви погано виховані, мені соромно за вас! Ох, і весело б мені жилося, коли б я не зустріла друзів, що втішають мене після ваших грубощів. Ви навіть не вмієте поводитись за столом, ви й разу не дали мені спокійно пообідати. Лишіться зараз, чуєте! Якщо ви не хочете їсти, можете дивитись на нас.
Він спокійнісінько кінчав згортати серветку, наче нічого цього не чув, потім повільно виходив. Чути було, як він піднімався вгору по сходах і замикався в своїй кімнаті, двічі повертаючи ключ. Тоді вона, задихаючись, белькотіла: