Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
Якось у вівторок вони таки зійшли нагору. Цього дня в садку було особливо шумно. Крізь відчинені вікна долинав сміх. А в цей час розсильний приніс Трушам вино і неначе бряжчав на третьому поверсі битим посудом, забираючи порожні пляшки. Муре сховався в своєму кабінеті, замкнувши двері на ключ.
— За ключем мені нічого не видно, — сказала Роза, припавши оком до замкової щілини.
— Стривайте, — мовила пані Фожа.
Вона легенько повернула кінчик ключа, що трохи висунувся. Муре сидів посеред кімнати за столом, вкритим товстим шаром пороху; перед ним не було ні книжки, ні аркуша паперу; він сидів, спершись на спинку стільця, звісивши руки, блідий, з застиглим обличчям, і дивився перед себе невидющими очима. Він не рухався.
Обидві жінки по черзі мовчки розглядали його.
— Мене наче морозом всипало, — сказала Роза, спускаючись униз. — Ви помітили, які в нього очі? А бруд який! Мабуть, місяців зо два він пера вже і в руки не брав. А я ж думала, що він там сидить і пише!.. Подумати тільки, в домі так весело, а він сидить сам-самісінький і вдає з себе мертвого!
XVII
Лікаря Порк’є непокоїв стан здоров’я Марти. Він приязно усміхався, поводився з нею, як справжній світський лікар, який ніколи не знаходить хвороби і дає поради, мов та кравчиня, що приміряє сукню; але якась складка його губ промовляла, що «люба пані Муре» не тільки трохи кашляла, як він їй казав. Коли стояла гарна погода, він радив їй розважатись, робити прогулянки в екіпажі, проте не втомлюватись. Тоді Марта, яку дедалі більше охоплювала якась невиразна тривога, якась потреба заспокоїти своє нервове нетерпіння, почала вирушати на прогулянки у навколишні села.
Двічі на тиждень вона виїздила після сніданку в старій, заново пофарбованій колясці, найнятій у плассанського каретника, — не далі, як за дві-три милі від міста, щоб на шосту годину вже повернутись. Вона мріяла взяти колись з собою на прогулянку абата Фожа, власне, лише сподіваючись на це, вона й погодилась виконати припис лікаря, але абат, не відмовляючись прямо, завжди казав, що дуже зайнятий. Марті доводилося їздити з Олімпією або з пані Фожа.
Якось пополудні вона проїздила з Олімпією через село Тюлет, повз садибу дядька Маккара. Побачивши її з своєї тераси, перед якою росли дві шовковиці, Маккар крикнув:
— А Муре? Чого Муре не приїхав? їй довелось спинитися на хвилинку і зайти до дядька, якому вона довго пояснювала, що нездужає і не може пообідати з ним. Він неодмінно хотів зарізати для неї курча.
— А нічого, — нарешті сказав він, — однаково я його заріжу. Ти візьмеш його з собою.
І пішов зараз же різати курча, приніс його, поклав на кам’яному столі перед будинком і в захопленні вигукував:
— Подивись лишень, яке воно жирне!
Дядько саме збирався випити пляшку вина під шовковицею в товаристві худорлявого хлопця, одягненого в сіре убрання. Він умовив обох жінок сісти, приніс стільці, упадаючи коло них, як гостинний господар, сміючись від задоволення.
— Мені тут добре, як по-вашому? Мої шовковиці чудові. Влітку я курю собі люльку на свіжому повітрі. Взимку я сідаю отам під стіною на сонечку… А ти бачила мої овочі? Курник там далі. Ще у мене є за домом клапоть землі, там ростуть картопля і люцерна… Ну що ж, я старіюся, час уже мені трохи потішитися життям.
Він потирав руки, повертаючи повільно голову, з ніжністю оглядаючи свою садибу. Але раптом якась думка затьмарила його обличчя.
— Давно ти бачила свого батька? — різко спитав він. — Ругон недобрий… Отам ліворуч продається житнє поле. Якби він схотів, ми б його купили. Хіба це важко зробити людині, яка спить на п’ятифранковиках? Здається, якихось там три тисячі франків… Він одмовив. Останнім разом він навіть переказав мені через твою матір, що його немає вдома… Ти побачиш, це не принесе їм щастя.
І він повторив кілька разів, похитуючи головою і сміючись своїм недобрим сміхом:
— Ні, це не принесе їм щастя.
Потім він пішов по склянки — він хотів, щоб жінки неодмінно покуштували його вина, отого відкритого ним у Сент-Етропі легкого винця, яке сам він пив мало не з побожністю.