Переможець отримає все

— А як би я не знала? В мене добра сусідка — все доповідає, хто приходив на медпункт, поки мене не було, що у кого зав'язано, хто кашляв і так далі.

— А звідки ж ви зрозуміли, що це був я? — продовжував дивуватися Віктор.

— Вона дуже точно вас описала. А потім… тимчасові номери на машині… Чогось мені так здалося, що саме ви були.

— Усе гаразд із пальцем. Знаєте, така дрібниця… подумав, що не варто вам докучати. Якби що серйозне…

— Серйозне відправляємо до району. А до мене якраз з такими дрібницями… Котра вже? — Вона подивилася на годинник. — О, час збиратися.

— Чому так скоро?

— Мушу. Мама вдома хвора лишилася. Не можу до ранку бути. А до подруги не поїхати також негарно. Зараз автобус останній.

— Я вас відвезу, — сказав Віктор.

— Ну що ви, дякую, я дістануся.

— Ні, я відвезу. Он, машина на сусідньому подвір'ї стоїть. Ще не встиг сплавити, от і використаємо.

— Але це далеко!

— Не далі, як до Німеччини. Навіть ближче.

А за півгодини, забравши у Василя завдаток, вигнавши з сусіднього подвір'я новеньку «сімку» та розпрощавшись із задоволеним Павлом, на той момент уже добряче п'яним, він вирулив у зворотному напрямку. Дорога була не завантажена, і «сімка» мчала, лише погойдуючись на нерівностях дороги.

— Ви не знаєте, куди я так лечу? — несподівано схаменувся Віктор. — Ви не надто поспішаєте?

— Звичайно, ні, — відповіла вона. — І так дістанемося швидше, ніж автобусом.

Розмова зав'язалася якось сама собою, проста, невимушена і приємна, наче їхали старі знайомі. Він розповідав про деякі моменти свого бізнесу, вона про те, як живеться дівчині на хуторі з хворою матір’ю за двадцять п'ять кілометрів від роботи. Ні, вона не жалілася, просто розповідала про своє життя, не повідомляючи йому за великим рахунком нічого нового. Адже він і сам розумів, що робота в неї не мед, а зарплатня більше схожа на знущання. Зате Наталі все було цікаво. Повернувшись до нього впівоберта, вона слухала про митниці, закордони, автохауси, відкриваючи для себе новий світ. Тому кілометри летіли дуже швидко, незважаючи на те, що Віктор давно вже їхав у незвичному для себе повільному темпі.

— Ось і приїхали, — заглушивши мотор, Віктор відкинувся на спинку і в темряві подивився на Наталю, — шкода, не маю, що тобі подарувати — не сподівався на зустріч.

— Що ти, нічого не треба. Я й так твою каву майже цілий рік пила — щоранку по маленькій чашці. Недавно скінчилася. І весь час згадувала, як ми їхали через ту віхолу.

— Я тобі ще привезу.

— Ну що ти, я просто так, не турбуйся.

— Ну, щоб далі згадувала.

— Напевно, і так згадуватиму, — сказала вона.

— Тоді мені буде приємно. — Відчинивши дверцята, він запалив, випускаючи дим назовні.

— А як ти назад? — запитала Наталя. — Далеко їхати поночі…

— Хіба вперше? — посміхнувся він. — Через раз ночами їжджу.

— Усе одно. Може, в нас переночуєш? Місця вистачить. Відпочинеш, а зранку повернешся. В нас і пес на подвір’ї, машину охоронятиме. Знаєш, який він страшний? Ніхто не полізе — гарантія.