Тягар пристрастей людських

— Подивіться-но, тут руки різної довжини. А це коліно просто сміховинне. Кажу вам, п’ятирічна дитина. Бачите, вона ж не стоїть на ногах. А ця стопа!

Кожне слово супроводжувалося рухом розлюченого олівця, і за мить картина, над якою Фанні Прайс працювала стільки часу, перетворилася на невпізнавану мішанину ліній та мазків.

Нарешті чоловік кинув вуглину і підвівся.

— Послухайтеся моєї поради, мадмуазель, спробуйте стати швачкою. — Фоне глипнув на годинник. — Уже дванадцята. A la semaine prochainr, messieurs[172].

Міс Прайс повільно зібрала свої речі. Філіп чекав за спинами інших, хотів сказати дівчині що-небудь заспокійливе, але не вигадав нічого особливого.

— Послухайте, мені страшенно шкода. Що за потвора цей чоловік!

Міс Прайс шалено накинулася на хлопця:

— Заради цього ви чекали? Якщо я потребуватиму вашого співчуття, я вам повідомлю! Будь ласка, заберіться геть!

Вона пройшла повз нього і вийшла зі студії, а Філіп, знизавши плечима, покульгав на обід до «Ґрав’є».

— Він правильно вчинив, — зауважив Лоусон, коли Кері розповів йому, що сталося. — Злостива хвойда.

Лоусон дуже боляче сприймав критику й ніколи не ходив до студії, якщо там мав бути Фоне, намагаючись уникнути її.

— Мене не цікавить думка інших людей із приводу моїх робіт, — пояснював він. — Я сам знаю, хороші вони чи погані.

— Ви маєте на увазі, що вас не цікавить погана думка інших людей щодо ваших робіт, — сухо дорікнув йому Клаттон.

По обіді Кері вирішив піти до Люксембурзьких садів подивитися на картини і, гуляючи там, помітив Фанні Прайс на звичному місці. Він ображався, що дівчина так різко відреагувала на його доброзичливу спробу сказати щось приємне, тому вдав, наче не помічає її. Але міс Прайс одразу підвелася й підійшла до нього.

— Не хочете мене помічати? — поцікавилася вона.

— Ні, звичайно, ні. Я подумав, що ви, напевно, не захочете розмовляти.

— Куди ви йдете?

— Я хотів подивитися на Мане, про якого так багато чув.

— Хочете, аби я пішла з вами? Я добре знаю Люксембурзький музей. Можу показати вам кілька гарних картин.

Філіп зрозумів, що дівчина не в змозі попросити вибачення, і тому пропонує компенсацію.

— Страшенно люб’язно з вашого боку. Звісно ж, я не відмовлюся.

— Ви не мусите погоджуватися, якщо хочете піти сам, — підозріло запевнила дівчина.

— Не хочу.

Вони рушили в напрямку галереї. Там нещодавно виставили колекцію Кайботта[173], і Філіпові вперше вдалося на власні очі побачити імпресіоністів. Раніше він міг розглядати їх лише у крамничці Дюрана-Руеля на рю Лафітт (продавець, на відміну від своїх англійських колег, котрі поводилися з художниками зверхньо, завжди охоче демонстрував найзлиденнішому студентові все, що той хотів побачити) або у його власному маєтку, куди легко можна було отримати запрошення й навідатися у вівторок і де висіли всесвітньо відомі картини. Міс Прайс одразу повела Філіпа до «Олімпії» Мане. Філіп мовчки зачудовано дивився на полотно.