По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
— Українець?
— Так.
— Ці теж?
— Ні. Росіянин і татарин…
— Більшовик, комуніст?
— Ні, — з запинкою відповів Колесник.
— Брешеш!
— Комуністів німці відразу розстрілюють. А я ще живий.
— Зброю маєте?
— Ні.
Молодий навів на них автомат, кивнув головою товаришеві. Той поклав на землю гвинтівку й обшукав кожного з затриманих, легенько стукаючи сильною рукою по кишенях і інших місцях, де могла бути схована зброя. Він був суворий на вигляд, худорлявий, з великим синюватим шрамом на щоці. Мав років тридцять п’ять.
Після безрезультатного обшуку молодий наказав затриманим сісти на землю, а сам відкликав убік товариша й почав з ним шептатися. Раптом вони засперечалися, голоси стали гучнішими, й Колесник розрізнив польські слова. Ці двоє — поляки. Поліцаї? Ні, звичайно. Чому б поліцаї опинилися так рано в лісі й тільки вдвох? Напевне, це польські партизани. Колесник напружив слух. Йому, українцеві, що знав дві слов’янські мови, не так уже важко було зрозуміти, що говорилось по-польськи. Молодий поляк сердився, доводив щось старшому, а той не погоджувався, кілька разів сказав: «Не дозволю, пане Казімєж». Як і можна було припустити, йшлося про долю затриманих, молодий поляк наполягав на тому, що їх треба постріляти.
Поліцаї. Тільки поліцаї могли так вчинити. Залишалося одне — спробувати втікати. Треба було скочити й кинутися врозтіч, може, комусь удасться врятуватися. Колесник готовий був подати знак товаришам, але тут почув, що говорить поляк із шрамом на щоці. «Що мені пан тлумачить. Не можу. Якби це були шваби, бандерівці, поліцаї, я б ні хвилини не роздумував». — «Вони руські, совіти, пане Миколаю, наші вороги», — палко заявив Казимир. «Це нещасні люди, полонені. Не дозволю, пане Казимир. Хай ідуть з богом». — «Однаково вони не дійдуть. Їх зловлять бандерівці, візьмуть до себе в банду. Пан може бути певним, що їх куля не відправить на той світ батька, матку чи самого пана?» — «Що б мені не казали, я не можу дозволити вбивати беззбройних нещасних людей». — «Я доповім про все це поручикові, він панові не подякує». — «Не можу, пане Казімєж».
Поляки підійшли до затриманих.
— Вставайте! — незадоволено сказав молодий. — І подякуйте панові Подляському за те, що він така добра людина. Можете йти собі, куди хочете.
— Пане Казимир, — запитав Колесник, — ви польські партизани?
— Тобі цього не треба знати.
— Я запитую тому, що… — Колесник проковтнув слину, він був схвильований ідеєю, яка несподівано прийшла йому в голову. — Може, ми не зуміємо пробитись до своїх і загинемо так, без користі… Візьміть нас до себе, ми будемо допомагати вам бити німців. Ми добрі солдати, не сумнівайтеся.
— Ви хочете захищати Польщу від германа? — Казимир скривив рот у саркастичній посмішці.
— Ми хочемо бити фашистів, помститися за своїх товаришів, за всіх, кого вони погубили.
— Нам таких помічників не треба, — гордо підвів голову Казимир. — Поляки самі зуміють визволити Польщу й відплатити німцям.
Подляський зрозумів, сказав роздратовано по-польськи:
— Це дурниця, цілковита дурниця! Визволення Польщі почалося під Сталінградом.
— Я попрошу пана не влаштовувати тут політичної дискусії, — так само по-польськи сказав Казимир і обернувся до Колесника. — Нам ні про що з вами говорити — росіяни вороги поляків.
Ахмет, який весь час мовчав, зрозумів дещо з цієї розмови, а останню фразу Кизимира — без сумніву, бо вона була сказана по-українськи. Татарин не зміг стримати себе.
— Слухай, пан, навіщо так говориш? — сердито блискаючи чорними очима, накинувся він на поляка. — Який тобі росіянин ворог?
— Ти погано знаєш історію, ти темний монгол… — вороже й зневажливо зиркнув на нього Казимир.
— Я не темний, ми знаємо. Москва поляк був, росіянин Варшава був. Досить! Навіщо ворушити старий мотлох? Хан Батий руськими воював, руські Казань брали. Досить! Я татар, Павлуш — українець, цей — росіянин. Ми хороший товариші. Ворог — німець, фашист!
— Не треба, Ахмет… — Колесник злякався, що слова татарина можуть розсердити Казимира й зіпсувати всю справу, — Скажи спасибі цим людям.
— Спасибі скажу. Тільки не треба такий зайвий розмова. Шалтай-болтай не треба. Павлуш, нас німець тримав? Так? Навіщо нас чіпати? Щоб німець йому спасибі сказав?
Несподівано для Колесника палка промова його дружка справила зовсім інше враження на поляків, ніж він міг сподіватися. Видно, відіграла роль екзотика — монгол, нащадок Чінгісхана… Подляський з явною симпатією й веселим схваленням дивився на обуреного татарина, а Казимир з усіх сил стискав губи, намагаючись не всміхнутися й зберегти на обличчі суворий вираз. Здається, вони обидва зрозуміли головне в словах Ахмета.