Чоловіки під охороною

— Ну звісно, — відповідає вона, ніби все само собою зрозуміле.

— В такому разі, чи не здається вам, що ця розмова про моє звільнення, цей шантаж зайвий?

— Це правда, — відповідає вона, — коли б ішлось тільки про те, щоб заволодіти вами. Але цього мені замало. Я хочу ще й підкорити вас.

Господи, «підкорити» мене! Як Юлій Цезар підкорив Галлію. Як же їй бракує почуття міри! Стільки сіна для того, щоб один раз переспати!

Зараз я спробую трохи заворожити цю велику осу.

— Підкорити мене? — перепитую я, привітно всміхаючись. — Не розумію, як це можна зробити. В тому, що я вас бажаю, є певна двозначність. Якщо я зважуся лягти з вами, то ви ніколи не дізнаєтесь, що мене до цього спонукало — бажання чи страх.

По очах Гельсінгфорс я бачу, що їй зовсім не до вподоби, коли її обплутують сітями тонких розмірковувань. Вона як може виплутується з них і тут-таки їх шматує.

— Розумієте, Мартінеллі, — брутально відрубує вона, — якщо і є щось таке, на що мені начхати, то це ваші італійські хитрощі!..

Я не встигаю їй відповісти. В кімнаті двічі спалахує сліпуче біле сяйво, лунає оглушливий грім, а в кухні хтось скрикує.

— Одрі! — гукає Гельсінгфорс.

Вона підхоплюється з крісла, сердито відчиняє двері до кухні й за хвилю виходить звідти з Одрі на руках.

— Докторе, — розпачливо кричить Гельсінгфорс, — невже в неї влучила блискавка? — І кладе дівчину на велику канапу.

Я підходжу до Одрі й нахиляюсь.

— Не доторкайтесь до мене! — верещить Одрі, витріщаючи очі кольору незабудок і з огидою втуплюючись у мене.

— Нічого з нею не сталося, — сміюсь я. — Бачите, як реагує!

Але Гельсінгфорс не сміється. Вона сідає на канапу, прихиляється широкою спиною до кедрової обшивки стіни, навдивовижу ніжно піднімає тіло Одрі, кладе собі на коліна її тендітну голівку і, підтримуючи її рукою, гладить великою долонею волосся дівчини. А тоді починає присипляти Одрі лагідними словами, що нагадують бурмотіння й тихе завивання водночас.

Я не вірю своїм очам і вухам. Отже, я даремно мав їх за параноїчок! Я вважав, що гіпертрофоване власне «я», яке призводить у них до страхітливого садизму, заважає їм любити. Як же я помилявся! Тепер я бачу на власні очі: шмагання батогом не вадить ніжним почуттям.

Сказати щиро, я не підозрював, що між цими двома жінками можуть бути такі теплі взаємини. І мені стає ніяково стовбичити тут далі. Дрібні садистські ігри — це ще можна стерпіти. Але кому охота дивитися за цих обставин на таку душевну ніжність?

Я вирішую податися геть.

Та коли я рушаю до дверей, Гельсінгфорс підводить голову, мовби дивуючись, що я тут.

— Завтра я поїду до Вашингтона, — байдужно каже вона. — Повернуся через тиждень.

От і все. Гельсінгфорс мене спекалась. І навіть нічого не сказала для годиться — «до побачення» чи чогось такого. Але я розумію її слова по-своєму: сьогодні вона дає мені перепочинок і водночас призначає побачення на майбутнє.