Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
— Агов! Агов! — кричав я, наосліп перебігаючи залами. В тих моїх криках було безсилля і лихоманка, а чого в них не було — це, звісно, надії. Гнітюча занедбаність тих кімнат, де гобелени розсипалися від мого дотику, була свідченням того, що в будинку не жив жоден слуга. Ані слуги, ані доглядача, ані провідника, і лише година залишається до настання темряви. Я сконцентрував думки, і рухи стали осмисленішими, не такими відчайдушними. Помітив старовинні меблі з викарбуваною печаттю — імперським гранатом: отже, дрова є. У великих підлогових лампах вітальні знайшлися залишки дорогоцінної олії. І, нарешті, з радісним вигуком я виявив підземну кухню, а в ній порцелянову піч, прикрашену в'язанками зморщеного часнику; намацав руками старе кресало, кілька погризених щурами свічок, жерстяну банку з борошном і жменьку негодящої картоплі.
Запалив свічку і поспішив наверх. Світло свічки не надто допомагало мені відшукати дорогу, якою я раніше йшов: воно радше сліпило мене, мерехтливо нипаючи стінами коридора. Його золотиста, як черевце оси, іскра вихоплювала з мороку клапті брудного паперу, розмальованого геліотропами, мереживо скам'янілої папороті, спинку різьбленого крісла.
— Миросе, — гукнув я, але голос поглинула темрява. Я поспішив повз склепінчасті проходи, звідки визирали білими очима стривожені статуї, і врешті вийшов до центральної зали, де місячне світло, що падало крізь прочинені двері, перетворило плити підлоги у примарні кристали. Підбори черевиків ковзали тією холодною мозаїкою. — Миросе.
Він лежав там, де я його залишив, при самих дверях, і спав на боці. Його щока при світлі свічки виглядала сірою, неначе стояча вода. Я затяг його усередину й причинив двері.
Кімнати були холодні, похмурі, ветхі, наповнені темрявою і затхлим смородом; ліжка заховані в шафах-альковах — такий був звичай при королівському дворі. Я затяг Мироса на одне з таких ліжок і повкривав його всім тим, що вдалося знайти: овечими шкурами, зотлілими гобеленами, важкими від пилу килимами. Вогню не розкладав: навіть ота свічечка в руках мене тривожила. Уява весь час малювала картину, як її світло просочується крізь похилий дах тераси. Чи не зуміє те світло пробитися крізь брунатні арабески трояндових пагонів куди-небудь у пустелю, де якийсь пастух упіймає його на кінчик свого ножа?
— Води, — простогнав Мирос уві сні.
Я дав йому напитися з тевроанського бурдюка; то були рештки чистої холодної води, що її ми набрали у Єїдесі. Він закашлявся, повернувся набік і заснув. Я помацав його чоло: було гаряче й сухе. Ось уже сім днів ніхто не оглядав його рану. Поки ми долали перевал, я твердив собі, що на це немає часу; тепер же усвідомлював, що просто боявся це зробити. Завтра, — постановив. Прослизнув у сусідню кімнату з великим ліжком-альковом, де впав на рипучий матрац, набитий кінським волосом.
Та сон не йшов. Не було спокою. Отож підвівся з ліжка і, загорнувшись у килим, щоб було тепліше, заходився відчиняти віконниці, що трималися на громіздких мосяжних засувах. Місяць викотився над пагорбами, немов містичне одкровення, і сотав своє тихе сяйво — аж довелося примружитись. Олондрія залишилася позаду; переді мною постала ніч у пустелі, нерухома й велична. Я перебував у тій провінції імперії, яка найбільш неохоче піддавалася впливу; Лімрос Дейнівельський з цього приводу зауважив: «У цій країні з її схильністю до демонстрації норову не знайдеш пса, що не був би вельможею, і води, що не була б замерзлою». Але Орем таки прибуде, — думав я собі. Приїде сам або пришле когось із тілом. Якщо його вбили або ув'язнили, цього не вдасться приховати. Верховна Жриця дізнається про це, або принц дізнається, а вони знають, де нас шукати, отож пошлють у гори рятувальний загін.
Але Орем не приїхав. Ніхто не приїхав.
Не знаю, як довго ми чекали в цьому домі, покинутому напрозволяще на краю безмежної рівнини. Знаю лише, що ангел приходила до мене чи не щоночі, аби крикнути: «Пиши!»; той крик відлунював як брязкіт мечів, і я щосили стискав зуби, щоб витримати те покарання світлом. Моя слабкість була милосердям: я швидко втрачав свідомість. Пам'ятаю, що приходив до тями іноді на ліжку, іноді на підлозі, з однією думкою — вижити. Пам'ятаю, як готував кілька разів огидну бовтанку з тих продуктів, що знайшов на кухні, додаючи побільше води, аби вистачило надовше. Воду витягав з криниці в саду; замерзлий ланцюг обпікав руки. Відро було тріснуте, але я знайшов на кухні ціле. Воно гучно й бадьоро грюкало об стінки криниці, поки я, виснажений голодом і страхом, докладав усіх сил, аби його підняти. Подих вітру пробіг поміж дерев, і вони колихнулися, й тіні їхні метнулися по свіжовипалому снігу. Цей тихий звук, цей рух ще більш увиразнили окремішність цього місця, такого мерехтливого і відчуженого. Нарешті я вчепився у відро, витяг його на цямриння і завмер, схопившись рукою за бік, де відчув різкий біль, та чекаючи, аж відновиться дихання. Коли згодом підніс голову, всі дерева скидалися на тіні, їхні колючки — на імлу, а сонце обсипало все довкола голками криги.