Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Він усе ще не спав. Зазвичай під час моїх грубих, невмілих спроб догляду він втрачав свідомість. Зараз очі в нього були великі й темні, прозоріші за небо.
— Джевіку, — озвався він. — Мабуть, я тут помру.
— Дурниці, — заперечив я з усією сердечністю, на яку лише був спроможний. — Наступного мисливського сезону будеш уже в Сінидре.
Він зітхнув.
— Більше ніколи не полюватиму.
— Звісно ж, полюватимеш.
— Ні.
Він поглянув на мене з погордою, на обличчі проступила якась нова відстороненість і холодність. І раптом його прорвало. Розповів мені про свої борги й невдачі, а ще про жінку: баронесу Айлін Ур-Мелінейську.
— Я — баларин, — зізнався з гіркотою.
Баларин означає «солодкий та вільний»: так називають молодого коханця заможної одруженої жінки. В Сінидре він двічі зачинав бійку з тими, хто насмілився назвати його цим прізвиськом; одному чоловікові при цьому вибив око; за це на нього наклали штраф, він ледь уникнув в'язниці. Та тепер визнавав, що то була правда. І… він був закоханий в неї. Та усвідомив це по-справжньому допіру під час цієї подорожі: якщо не міг писати їй чи бодай знати, що вона його пам'ятатиме, він божеволів; навіть на найпростіші дії ставав нездатним.
— Тому-то я й посварився з дядьком на Нічному Ярмарку, — казав скрушно, соваючись неспокійно по подушці, я ж стояв на колінах біля його ліжка. — Там, на ярмарку, були листоноші. Я хотів надіслати листа на захід, а він не дозволяв. Він безжальний; підозрюю, в його тілі немає жодного нерва.
Той спогад, здавалося, розпалив його кров: навіть якийсь слід рум'янцю торкнувся щік. Пальці стиснули ковдру в раптовому припливі сили. І, немов розбивши свою броню, він відкинув усілякі гальма й розповів мені про пані Ур-Мелінейську.
Його тодішня поведінка була безсоромною, ганебною. Це було безчестя для родини; всі, хто його знав, відвернулися од нього. Він познайомився з нею на великому полюванні в Келевейні; маєток її чоловіка межував із тим лісом, де відбувалися лови. До цього він ніколи її не бачив. Вона не любила міського товариства; її народ походив із західної околиці Олондрії. У своєму заміському будинку вона приймала добірне товариство: там бували актори й музиканти, влаштовувалися полювання, танці та маскаради. Вона чудово їздила верхи. Пліткували, що в ній є дещиця ніссіанської крові. Була дуже гарна; волосся мала чорне, як у варварів. Була на десять років старша за нього, мала трьох дітей, які мешкали на той час у школі, а чоловік був дипломатом Ордену Лампи.
Все почалася як невинний флірт. Його запросили до Бровінгу, так звалася вілла баронеси; там він взяв участь в кількох її аматорських театральних виставах. Вона обрала собі його за партнера у таких трагедіях, як Федмейлі та Коралі, отож «умлівала» в нього на руках; все це діялося на очах аудиторії, що складалася з її близького оточення. Зі сцени вона казала: «Ой леле, ви так розчервонілися, немов пробігли хтозна яку відстань». На що він одповідав: «О так: ціла безодня відділяє цю годину від решти мого життя». Її чоловік сидів у першому ряду, плескав у долоні — а руки мав великі й важкі — разом з усіма, палив сигари, обговорював з видатними гостями події у Балінфейлі. Мирос планував залишитися там на тиждень; а вийшло так, що залишився на цілий сезон, щоб насолоджуватися полюванням, теплом од коминка і танцями на терасі. І коли барон поїхав на зиму до Белендурі, Мирос із кількома друзями залишився в Бровінгу.
Вони стали коханцями. Вона була для нього найспокусливішою жінкою з усіх, яких він знав: затьмарила і дружньо налаштованих повій, і знервованих дочок вельможних родин. Була дивною, сумною, свавільною, звабливою, блискуче освіченою, відвертою самітницею, яка оточувала себе друзями у своїх володіннях в дикій місцині. Не давала дозволу на ведення землеробства в Бровінгу: любила-бо первозданність лісів. Прогулювалася зарослими садами в компанії двох довготілих сірих гончаків, полювала на кролів і фазанів у чагарникових хащах посеред полів. Тисяча чуток роїлася довкола неї: буцімто її вигнали з товариства за те, що зламала віяло Герцогині Сінидрейської; що вона не з’являлася в місті, бо боялася поновлення забутого скандалу — згаслої любовної пригоди; мусувалася стара історія її варварського походження. Мирос занадто її обожнював, щоб випитувати про правдивість тих нашіптувань; та й тут, у Бровінгу, в оточенні її друзів — а всі вони були відмінними стрільцями, любили бути на свіжому повітрі, рухатися, любили дикі ліси — він усвідомив, наскільки нудним є міське товариство. Хто віддаватиме перевагу задушливим кімнатам з жаровнями під столами чи обов'язковим візитам до старих матрон — перед великою темною залою в Бровінгу, де можна розлягтися на товстому килимі перед вогнем в коминку і слухати стукіт дощу по віконницях? Хто віддаватиме перевагу будь-якому місцю на землі перед кімнатою Айлін з високим ліжком і яскравими ніссіанськими запиналами, всіяними шматочками дзеркал? Вранці вона зазвичай сідала за туалетний столик і палила. Завжди вставала з ліжка раніше за нього. Можливо, взагалі ніколи не спала.