Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Потім настав рік сливе суїцидального розпачу. Він пив просто в ліжку, цілими днями спав. Та, зрештою, його покликали ліси, і коні, і старі друзі, й інші юнаки, безтурботні, прості та легковажні. Він полював у Келевейні, роблячи виїзди все ближче й ближче до Бровінгу. Мріяв зустріти її в лісі. Але така його поведінка не залишилася без уваги: вдруге скликано радмаканід і наказано провинному приєднатися до дядька на Острові.
Якимось чином вона про це дізналася. І написала йому листа, одного-єдиного. Це був короткий лист, проте промовляв її власним голосом; Мирос постійно носив його з собою. Писала, що радіє його від'їзду; що їй бракує його; що в Бровінгу більше не влаштовують полювань. Писала, що якийсь час хворіла, але вже одужує. Той лист здійняв у його душі цілу бурю жаги, захвату й горя; і в цьому-от стані він почвалав напиватися по усіх шинках Сінидре. Там-то він і вибив око чоловікові, який дражнив його, називаючи баларином. Тільки дядькова впливовість порятувала його від в'язниці.
— Ти навіть не уявляєш, яка вона… — продовжував Мирос хрипким голосом. — Вже одне те, що вона хворіла… Вона не така, як я. Мої брати сміються з мене, кажуть, що вона занадто витончена для мене, що я не рівня такій жінці. Можливо, вони мають рацію. Але я вірю, що вона кохала… кохає мене. Може, вона через мене захворіла! Як я вже казав, вона зовсім не схожа на мене, її почуття тонші, бурхливіші, вона нічого не забуває, вона ніколи не зможе забути свого страждання… А от я… я зліплений з грубого матеріалу. Я розповів тобі про своє нещастя, але оминув, не сказав нічого про всі свої ночі за столами для гри в лондо, про те, як міг вранці заприсягтися, що заподію собі смерть, а ввечері виспівувати ванаделі й реготатися де-небудь у таверні. Я непостійний… думаю, моїм почуттям не властива справжня глибина… А от її почуття! Та вона варта сотні, тисячі таких, як я. Як не дивно, але це єдиний пункт, щодо якого ми всі — мої брати, мої дядьки, я сам — доходимо згоди.
Його рука спочивала на ковдрі. І тонка усмішка торкнулася його вуст. Світло згасало, сонце занурювалося в пустелю. На деякий час запала мовчанка, а відтак він заспівав, дуже тихенько, кілька рядків з жартівливої пісеньки, яку я вже чув у Бейні:
Я чув, як ця пісенька лунала з кав’ярень, як її там горлали, збиваючись на непристойний регіт і брязкаючи в такт столовим начинням. Але Мирос співав її легко, ніжно, печальним тремким голосом, який, зрештою, зірвався і потонув у проваллі ночі.
Скінчивши спів, подивився на мене.
— Більше ніколи не полюватиму. Навіть якщо виживу. Буду боротися за Авалею з усіх своїх сил, як ніколи раніше не боровся. Люди кажуть, що принц увійшов у змову проти свого батька Телкана. Дехто навіть каже, що він потай готує армію.
Я спробував зупинити той монолог, поклавши долоню йому на чоло, але він відштовхнув мою руку.
— Сподіваюся, це правда. Сподіваюся, що виживу. Приєднаюся до нього. Помщуся за Нічний Ярмарок. Якщо мені не судилося більше побачити Айлін, я намагатимусь стати таким, яким мав би бути поряд з нею. Тим, хто ніколи не забуває. Хто береже вірність.
Далі його слова стали плутатися, він почав марити. Я спробував охолодити йому лице клаптями вологого штофу, але зотліла тканина заплуталася у волоссі. Хапав його за руки, коли він почав ними вимахувати, тримав його, благав заспокоїтися. Врешті-решт він перестав метатися і лежав тепер з широко відкритими очима; в зіницях стояли сльози, вабили місячне світло. Я посидів біля нього, аж поки він не заснув твердо, а тоді прикрив важкі двері алькова, щоб не проникав холод. Пішов у сусідню кімнату, ту, де я спав. Місце відчаю, втім, як і всі інші місця цього дому, затхле, як склеп.
— Джіссавет, — покликав я.
— Джіссавет.
Вона розквітла в темній кімнаті, освітивши стіни. Але вона тих стін не бачила. Тепер я усвідомив, що вона не бачить нічого, окрім мене. Нищівна й незмінна вірність, гідна стати в один ряд з ідеальним коханням чи похмурою, непохитною побожністю святого.
— Джіссавет, — прошепотів я.
Вона простягла руки. І зібралася заговорити, повернутися до історій про своє минуле, до отих безтілесних спогадів. Але цього разу я не міг їх слухати. Не час було на них.