Чужинець в Олондрії (ЛП)

Ми перезирнулися, і Орем взяв мене за плече, не в паніці, а з умисною м'якістю, майже з ніжністю. Його голос теж був м'яким, але подолав шум ударів і крики за дверима та проник мені у самісіньке серце.

— Дорога за торговищем, — заговорив він, — допровадить тебе до перевалу. Коли перетнеш гори, побачиш невелику річечку — Єїдес. Іди вздовж неї, й вона приведе тебе до Саренга-Халадлі, одного зі старих маєтків принца. Залишайся там. Наші люди прийдуть по тебе.

— Що ви таке кажете? — пробурмотів я, приголомшений. Двері прогнулися досередини.

Верховний жрець засміявся, знизав плечима і обтрусив свій просторий парчевий плащ.

— Чудова подорож. Чудова і жахлива. І, можливо, ми продовжимо її разом. Але може статися й так, що це її, так би мовити, останній акт. — Він кивнув господареві корчми. — Відчини.

Старий чоловік підняв прогонич і відскочив назад; у залу ввалилися четверо вояків з Долини. Тіні плигнули на стіни. Всі мої думки були про оте тіло, про побиту негодою шкіряну торбу, в якій був ключ од мого майбутнього. Я зсунувся під стіл і поповз земляною долівкою у напрямку торби, але її вже не було там: згріб і закинув собі на спину один із тевроанців.

— Сісти, сісти, — волали вояки. Але мої товариші заступили їм шлях; Орем підняв тонку руку.

— Іменем Авалеї — не наближайтеся, — скомандував. Настала пауза, легке сум'яття з боку тих рум'яних, вгодованих воїнів Долини. Все ще стоячи на колінах, я вчепився в ремінь торби на спині тевроанця.

— Це моє! — засичав я. — Моє! Ти приніс це для мене! Віддай мені це, швидко!

Один з вояків подивився на мене, насупившись; Орем тупнув ногою, аби відволікти його увагу.

— Як ви смієте переслідувати Верховного Жерця і його людей? Яке діло королю до мене? Я є глашатаєм Авалеї. Я є достатком. А якщо час того потребує, то я — саме зло.

Навіть попри власний страх я захоплювався старим жерцем. Прямий, як молода верба, він стояв, одкинувши голову назад, тріпочучи ніздрями зі зневаги. Одну руку притис до грудей, підкреслюючи кармінову велич свого плаща. Друга рука за спиною, як я помітив, стискала ніж.

Вояки перезирнулися.

— Ми не маємо наміру зневажити Авалею чи вашу особу, веймаро, — пробурмотів один з них, чухаючи потилицю. Ми прийшли по одного чоловіка, по чужоземця. — Він оглянув присутніх і вказав своїм мечем на мене. — Це він. Острів'янин. Ми прийшли по нього.

— Цей чоловік є моїм гостем, — крижаним тоном відповів Орем. — Завдати образу йому — це завдати образу мені, а через мене — Доглядачці Зерна.

— Нам віддає накази Телкан, — сказав інший вояк, не той, що озвався першим; його темне обличчя набрякло від нетерпіння.