Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Так він прожив найпрекраснішу зиму свого життя, забувши про все. А потім, навесні, вона попросила його повернутися додому. — Але вже майже літо, — запротестував він. Мав-бо надію залишитися на наступний сезон. Вона не дозволила: чоловік мав повернутися, та й діти — на шкільні канікули. Він у розпачі повернувся до Сінидре. Так після тієї короткої райської зими для нього розпочався рік катувань: рік таємних листів, подарунків, ревнощів, опівнічних кінних ескапад, зустрічей у парках, у сільських корчмах, у храмових садах. Він часто скакав верхи усю дорогу від Сінидре до Ур-Мелінеї, ночуючи у високій придорожній траві, лиш на те, щоб його перестріла в селі її мовчазна, кульгава на стегно покоївка із запискою: «Неможливо. Негайно їдь додому». Щойно він був певен чогось одного, як з'являлася інша, протилежна певність: що вона його любить, що зневажає його, що хоче його, що втомилася від нього. Підозрював, що взяла собі іншого коханця. Тинявся лісами довкола Бровінгу; одного разу його мало не підстрелив єгер — стріла влучила в халяву чобота. Коли баронеса відмовилася прийняти його на наступну зиму, він зрозумів, що вона його дурить. Але розплакалася і запевнила, що боїться свого чоловіка: боїться за Мироса. На той час найбільшим Миросовим бажанням було отримати нагоду вбити барона благородно, у відкритому поєдинку.
— Ти? Убити його? — вигукнула в гніві. — Ти, неотесаний хлопчисько, убив би лорда Ордену Лампи?
Мирос розлютився і забрався звідтіль. І тоді вона, порушивши усі ті численні правила, які сама ж і встановила, — приїхала, переодягнена, у Сінидре, аби побачитися з ним.
У них було два дні. Вони провели їх таємно біля доків, у кварталі Калак, серед крамарів, що торгують сирою рибою та присмаченим сіллю зеленим чаєм, в пошарпаних дерев'яних будиночках, де вхідні отвори завішено рибальськими сітями, де кричать голодні чайки, де звідусіль чути калацьку говірку. Коли ті дні добігли кінця, вона подивилася на нього, смертельно бліда, і промовила:
— Добре. Убий його.
Це було все, чого він од неї хотів. Був готовий убити або вмерти. Але тут проти нього виступили інші сили: коли він з'явився вдома, його спішно викликали на радмаканід — родинну раду.
На той час скандал досяг небезпечних розмірів. Батько й дядьки отримали анонімні листи; навіть дідусевому братові — Верховному Жерцю Авалеї надіслали анонімного листа на Благословенний Острів, і той прибув у Сінидре до краю розлючений. Отож усі, кого Мирос найбільше любив і поважав, зібралися в просторій вітальні з полірованою дерев'яною підлогою, з високою арфою в кутку, з вікнами на улюблений мамин сад витких рослин. Вони позатуляли ті вікна фіранками і запалили лише одну лампу, бо жрець любив, щоб його оточували сутінки. Миросова мати теж була там — сиділа, мнучи спідницю тонкими руками; були мамині брати — четверо дядьків, всі успішні та вольові; була мамина сестра, його тітка, яка, здавалося, дивилася на нього з деяким співчуттям; був також батько, троє Миросових братів і одна старша сестра. За олондрійською традицією на радмаканіді головував не батько, а дядьки по матері, бо Мирос належав до їхнього Дому і мав успадкувати материн рід. Головним серед них, найстаршим і найвпливовішим був Верховний Жрець. Мирос сумирно сидів перед ними, поки в обличчя йому жбурляли звинуваченнями, неначе ударами, і спостерігав за своїми братами, як ті похмуро розглядають власні черевики. Йому запропонували вибір: піти на службу до дядька Орема або піти до війська. Він обрав військо, навіть незважаючи на те, що воякам було заборонено брати участь в поєдинках. — Хочу, аби мене запроторили якнайдалі, — ридав він пізніше біля матері. — У Лелевай, в країну Броджіар…
Та спершу треба було пройти вишкіл у Сінидре, і він, на біду, не зміг стриматися, аби не написати баронесі. У відповідь отримав коротку, стриману записку, в якій вона заборонила писати їй чи з'являтися в Ур-Мелінеї; з цього він зробив висновок, що їй погрожують. Був упевнений, що це його родина попередила її, змусила так відповісти. Він написав їй знову; в своїй черговій записці вона присягалася, що діяла з власної волі. Тоді для нього настав страшний період пияцтва, бійок і азартних ігор, за що його таки витурили з війська.