Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Орем посміхнувся.
— Наша розмова починає ходити по колу, панове. — Він почав обертати пальцем у повітрі, а на стелі робила кола його тінь. — Коло за колом. Коло за колом. Ви посилаєтесь на короля, а я посилаюся на богиню. Як ви гадаєте, хто з них виявиться сильнішим?
— Жерці раніше вже вчиняли державну зраду! — вигукнув темнолиций молодик. І саме тоді один з його товаришів здригнувся і випустив меч з руки. Зброя впала на долівку з глухим гуркотом, миттю — наче хтось відпустив пружину — в повітрі задзижчало, і Оремів ніж застряг в оці темнолицього вояка.
— Тікай, Джевіку, — загорлав Мирос. — Це кінець.
Він вхопив і підняв стілець таким робом, що це одразу виказало його досвід бійок у тавернах. Один із вояків ударив по стільцю мечем, і світле дерево тріснуло й розкололося. Мирос ухилився, на волосся йому посипалося порохно.
Я скочив на рівні ноги і вчепився в торбу на спині тевроанця.
— Віддай мені!
Той упирався, розкарячивши ноги, від нього смерділо квасним молоком, — і так ми борюкалися, зчепившись, якийсь час, аж поки я зрозумів, що він допомагає мені, намагаючись зняти ремінь через голову. Я відпустив його, і він стягнув з себе ремінь, кинув торбу і вихопив кинджал. Його супутник сидів на підлозі, тримаючись за живіт. Один із вояків упав, потрапивши головою на черінь коминка; кімната вмить наповнилася нудотним смородом смаленого волосся.
— Миросе! — заволав Орем. Відтак вигукнув кілька слів швидкою кестеньїйською, після чого Мирос підскочив до мене, прикрившись залишками свого стільця як щитом.
— Поспіши! — крикнув мені. — Через задню половину, там є двері. Я піду з тобою, я знаю цей дім. Ох…
Я саме тягся за торбою, та, почувши його стогін, обернувся до нього.
Він зсунувся на підлогу. На нас насунулася тінь, здорова й безтурботна тінь з кармазиновим позументом на мундирі. І вона наближалася, щоб бити, щоб убити. Я пірнув парубійкові під ноги, і він звалився просто на мене; його меч, весь заюшений Миросовою кров'ю, ляснув об підлогу.
Вояк забрикав ногами, намагаючись підвестися. Я перекотився набік. І тут саме нагодився тевроанець: між його вищериними сірими зубами блищав ніж. Він скочив на вояка, немов пантера. А я… Мені слід було забрати тіло ангела, ризикнути задля нього всім — власним життям і життям інших. Та раптом я усвідомив, що не можу. Я подумав: надто багато смертей через це. Я подумав: не те, що зробить нас щасливими, а те, що є цінним. І я не забрав мертвого тіла з цього хаосу. Натомість дотягся до Мироса. Обхопив його обома руками. І поволік свого товариша геть звідти.
Я схопив його попід пахви і поволік у темну кухню, де, лежачи на сіні, схлипував хлопчик-посудомийник зі всохлою рукою. Великі, м'які очі корови спостерігали за мною крізь морок; у них відбивалися промені ліхтаря з карети, що стояла зовні, у дворі. Очевидно, саме цією каретою й приїхали вояки. Мирос дихав часто, занадто часто.
— Миросе! — покликав я.
— Так, — видушив він.
— Я заберу тебе звідси. В яке-небудь безпечне місце.
Відчинив копняком двері й поволік його в провулок. П’яти його черевиків сунулися по твердій землі, підстрибуючи щоразу, як натрапляли на якусь нерівність. Від кожного поштовху він стогнав. У темряві годі було побачити, куди саме його поранено і наскільки серйозна рана, але я бачив, що він тримається за бік, і його долоні в місячному світлі здавалися чорними. Ось знову, стиснувши зуби, відкидає голову назад.
— Миросе. Чи це… чи можу я…
— Нічого, — відповів засапано. — Нічого. Бувало… гірше… на полюванні.
Його слова заспокоїли мене, хоча я знав, що навряд чи в них була правда. Озирнувся довкола: ми були на розі глиняної хатини, поміж інших подібних хатин. Завернув за ріг, тягнучи за собою товариша. Десь позад нас пролунав удар, посипалося скло. Мабуть, це вікно вояцької карети, адже в корчмі були лише віконниці. Подумав собі: мабуть, Орем. Або, можливо, один з наших мовчазних союзників з-поміж тевроанців. Дещо підтяг Мироса догори, щоб міцніше його підхопити, і викликав цим зойк від болю. Швидше. Наступний ріг, ще більше тихих будинків, іноді за товстими віконницями блимає короткий відблиск, як світлячок у сутінках. Моя мета полягала в тому, щоб залишити якомога більше таких звивистих поворотів між собою і вояками короля. Вони не могли відстежити наші пересування в темряві, і я мав надію, що і за дня не зможуть, бо земля надто тверда, щоб щось по ній відчитати.
На наступному розі я зупинився, аби віддихатися. Був лютий холод. Мирос лежав плазом на землі. Голова відкинута набік. Руки розслаблено лежать на животі. Мені стислося серце зі страху; я схилився над ним, щоб перевірити, чи він дихає. Він дихав. Я знову випростався, ковтнув холодного повітря. Ніч була тиха, небо всіяне зорями. Та ніч, така ж сама ніч запала над усією Олондрією, і за тими горами, які я мав перейти, в Тевроані, який називають намистом, недбало кинутим богинею під час втечі. Темні коштовні камені в нічному мороці, чорний кряж на тлі зірок. Я знову став на коліна біля Мироса. Коли відвів його руки набік, кров з рани полилася, як з горнятка. Я зняв з себе камзол і сорочку, холодне повітря вхопило мене своїми щелепами і струснуло; натяг на себе камзол, а сорочку незграбно пов'язав Миросові довкола пояса. Боявся, що ці маневри завдадуть більше шкоди, ніж користі; але сподівався, що принаймні залишимо менше слідів крові на вулицях Клах-не-Вія. Спробував завдати Мироса собі на плечі, але він був занадто високий і важкий для мене. Отож довелося волікти його, як раніше.