Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Тим часом загін підійшов до непомітної стежки, що вела вгору. Не дивно, що її важко, а точніше неможливо, було розгледіти з іншого берега. Вона ховалася серед химерних вигинів скель тонкою-тонкою звивистою стрічкою. Нині, коли яскраво світив місяць, знизу здавалося, що ця змійка чорною мерехтливою тінню повзе по сірому граніту вгору…

Люсі вже знемагала, коли хвіст і задні лапи Аслана зникли з очей. З останніх сил вона видерлася нагору вслід за ним та, відхекуючись і марно намагаючись зупинити дрижання в колінах, стала на пагорбі — тому самому пагорбі, якого подорожні намагалися дістатися з тієї хвилини, як полишили Дзеркальну затоку. Довгий положистий схил, оповитий вересом і некошеною травою, серед яких місяць деінде вихоплював сиві кругляки, сягав майже на півмилі вгору, де зникав у тіні дерев. Достатньо було лише погляду, аби впізнати це місце. То був пагорб із Кам’яним столом.

Позаду почувся дзенькіт кольчуг і важке дихання відсталих. Аслан знову ковзнув угору схилом, і всі, тепер зібравшись разом, дружно рушили за ним.

— Люсі, — раптом тихо покликала Сьюзан.

— Що?

— Тепер і я бачу Аслана. Ти не ображайся на мене, гаразд?..

— Гаразд, — так само тихо прошепотіла у відповідь Люсі.

— Я огидно вчинила не тільки з тобою, а й з іншими, і з ним також… Учора і мені здалося, що я його бачу, але я… чи то не повірила своїм очам, чи то подумала, що ми й самі виплутаємося, — загалом, я нічого не сказала іншим, і ось ми втратили цілий день, і — хто знає? — що тут трапилося за цей день! І сьогодні, коли ти нас будила, у глибині душі я ж розуміла, що ти не станеш через дрібничку всіх нас підіймати, але мені… мені соромно було зізнатися, що я, твоя старша сестра, і ось — помилялася… Що я тепер скажу йому? Як поясню?

— А може, не треба нічого пояснювати? — підказала Люсі.

Незабаром маленький загін опинився на узліссі, звідки навіть крізь нічну пітьму можна було розгледіти курган, який невідомо коли насипали над Кам’яним столом жителі Нарнії.

— Що ж це робиться? — обурено прошипів Тіквік. — Де охорона, чати, вартові? Нас повинні були гукнути ще на підході!

— Тихіше! — зашикали на нього з усіх боків, бо в цю хвилину Аслан зупинився і повернувся до дітей, чекаючи, доки вони підійдуть. На мить усі зам’ялися — їм було і радісно бачити його, і боязно від того, що вчасно не послухалися, але потім хлопці рішуче ступили крок уперед, і Люсі посунулася, даючи їм дорогу. Сьюзан і Тіквік залишилися на місці, а гном навіть якось зіщулився, увібрав голову в плечі та ще й пригнувся.