Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Я зігнувся, низько, чи не вдвічі, торкнувшись кісточками пальців носака правого чобота.

— Люку, — промовив я, — у нас проблема...

Він повернувся спиною до стійки й поглянув на мене.

— Що сталося? — запитав.

— Ті, хто має в собі амберську кров, здатні на неймовірні зусилля. Ми можемо також витримати, коли нам завдають жахливого чосу. Отож між собою ми рідко вдаємося до таких речей, бо вони певним чином анулюють одна одну. Тобто, використовуючи такі методи, треба все добре розрахувати або взагалі відмовитися від них.

Я викинув кулак від підлоги, вклавши у нього все, що в мене було, і піймав Люка на боковий у щелепу. Цей удар підкинув його у повітря, розвернув і жбурнув на столик, який розвалився під ним, але не зупинив політ Люка через увесь бар аж до ніг невідомого джентльмена вікторіанського вигляду в найвіддаленішому кутку. Той випустив з руки пензель і швидко відступив на крок, коли Люк загальмував на спині у нього в ногах. Я підняв кухоль, який тримав у лівій руці, і вилив його вміст собі на правий кулак, а той болів так, наче я щойно вмазав ним у скелю. Тільки-но я зробив це, освітлення в барі примеркло, й на мить навкруги зависла цілковита тиша.

А тоді я поставив, пристукнувши, кухоль на шинквас. Бар наче чекав цієї миті, аби здригнутися, наче від землетрусу. З полиці впали дві пляшки, лампа гойднулася, верзякання стишилося. Придивившись ліворуч, я побачив, що Курзу-Верзу знову дещо заглибився у тримкий ліс. І не тільки це. Намальований сегмент перспективи тепер виступав значно глибше у частину бару, яка ще недавно здавалася нормальним простором, і продовжував просуватися в цьому напрямку, сковуючи цю частину всесвіту, роблячи її нерухомою. Зі свистів, що лунали один за одним, я зрозумів, що Курзу-Верзу віддаляється, забираючи ліворуч, бо намагається обігнати поширення площинності. Круть, Верть, Додо і Жабун почали складати свої інструменти.

Я пішов баром туди, де медузою розпластався Люк. Гусінь розбирала кальян, і я побачив, що гриб, на якому вона сиділа, нахилився під химерним кутом. Білий Кролик гулькнув у нору на задній стіні, а Шалам, хитаючись на табуреті, на який йому тільки-но вдалося видряпатися, бурмотів собі під ніс прокльони.

Наблизившись до чоловіка з палетою, я привітався до нього.

— Перепрошую, що потурбував, — сказав йому. — Але, повірте, це тільки на краще.

Підібравши Люка з підлоги, я перекинув його через плече, наче лантух з картоплею. Повз мене промайнула в повітрі колода гральних карт. Я відсахнувся, аби вони мене не зачепили.

— О Боже! Воно налякало Курзу-Верзу! — вигукнув художник, жестикулюючи.

— Що саме? — запитав я, не впевнений, що хочу почути відповідь.

— Оце, — відповів той, показуючи на двері бару.

Я подивився, позадкував і подумав, що Курзу-Верзу можна зрозуміти.

До бару щойно увійшов Вогняний Янгол, дванадцяти футів на зріст, червонясто-іржавого кольору, з крилами, прозорими та яскравими, наче вітражі на просвіт; і своїм виглядом він не тільки змушував думати про смерть, а й нагадував богомола отими шпичаками на ошийнику, та ще гострими пазурами, що стирчали з короткого хутра під усіма можливими кутами. До речі, заходячи, одним з пазурів він зачепився за стулку дверей і зірвав її з петель. Це була істота з Хаосу — рідкісна, вбивча й високорозумна. Я не бачив жодного такого вже багато років і не мав бажання уздріти й наразі; до того ж, не сумнівався, що він тут через мене. На мить я пошкодував, що витратив своє кардіологічно-вбивче закляття на Хап-Хапа, але відразу ж пригадав, що Вогняні Янголи мають три серця. Я зауважив, що він мене помітив, бо видав короткий мисливський поклик і посунув у мій бік.

— Хотів би поговорити з вами довше, — сказав я художникові. — Мені подобається ваш стиль. Але, на жаль...

— Розумію.

— Побачимося.

— Нехай щастить.

Я пірнув у кролячу нору й побіг, зігнувшись у дугу, через низьку стелю. Люк у мене на плечі значно ускладнював моє просування, а надто на поворотах. Далеко позаду я чув скрегіт, а також повторюваний раз у раз мисливський поклик. Мене втішала думка про те, що Вогняному Янголові доведеться розширяти деякі частини тунелю, щоб ним пробратися. Погана новина полягала в тому, що він міг таке вчинити. Ці створіння неймовірно сильні, тож їх фактично неможливо знищити.

Я біг, доки земля не урвалася мені під ногами.

Тоді почав падати. Виставив вільну руку, аби затриматись, але обіч мене не було нічого, за що можна було б ухопитись. Я провалився. Добре. Саме на це й сподівався й саме цього майже очікував. Люк застогнав тихенько, але не поворухнувся.

Ми падали. Униз, униз, униз, як той сказав. Це був колодязь, і чи то він був такий глибокий, чи то ми повільно падали.[85] Навкруги було напівтемно, і я не міг роздивитися стіни колодязя. В голові мені пояснішало ще трохи, і я знав, що процес триватиме й надалі, доки контролюватиму одну змінну: Люка. Десь високо над моєю головою знову пролунав мисливський вигук, а відразу за ним — дивне бубоніння. На зап’ястку тихенько запульсувала Фракір, але її попередження не стало для мене новиною. Тому я наказав їй заспокоїтися.

Ще ясніше. Я почав пригадувати... Мій рейд до Вежі Чотирьох Світів, де я знайшов Люкову матір, Джасру. Напад вовкулаки. Моє дивне гостювання у Вінти Бейль, яка виявилася не тією, ким здавалася...

Моя вечеря у Смертельному провулку... Страж, Сан-Франциско, кришталева печера... Ясніше, ще ясніше.

...І голосніше й голосніше лунав бойовий клич Вогняного Янгола в мене над головою. Мабуть, той уже дістався колодязя і спускався слідом за мною. На лихо, він мав крила, а я міг лише падати.