Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
Наші предки щоосені ходили на поклін до цих скель, жертви приносили, — сказав він, помовчавши. — А ось і «ворота пекла» — он та чорна дірка, — показав дід рукою. — Хто туди проникав, звідти не повертався… Лише одного разу мій кум Мукел набрався сміливості і увійшов у цю пекельну печеру. Коли ввійшов, — розповідав він, — дихнуло таким холодом, наче з могили. Голова пішла обертом. Десь глибоко, наче під землею, щось гуде, вирує. Страшно йому стало. Як він втік — і не пам’ятає… «Напевне, — казав він, — це сатана у пеклі душі грішників варить у великому казані. Засукав рукава й кидає одного за одним…» Ото їхні зойки і чув мій кум Мукел…
Старий глибоко затягнувся кілька разів своєю люлькою, випускаючи клубки сивого диму.
— Знову кум Мукел? — посміхнувся Камо. — Дідусю, розповідай скоріше…
— А можливо, що це й справді не пекло? Адже на Чанчакарі девів теж не виявлено! Мало що там угорі шумить!.. Я своїм маленьким розумом міркую так: чи не серце Далі-Дагу там б’ється, чи не кров гори біжить по її жилах, вирує? Хіба Далі-Даг не живий! Чи мало він сердився на нас, людей, вогнем і димом дихав, ревів?..
Армен, який весь час був у глибокій задумі, раптом голосно вигукнув:
— Знайшов! Знайшов воду!.. — і, вдаривши киркою об дерево, урочисто запитав: — О дубе! Що п’є твоє коріння?.. Як ти міг вирости в цій пустелі?
Камо, підхопивши думку Армена, продовжував:
— Справді, Друзі, як міг цей дуб вирости отут?.. Адже це єдине дерево на південних схилах Далі-Дагу. І як не могли помітити ми цього раніше? Ходімо в печеру!
— Мабуть, вода під цією скелею, — скрикнув Сето.
— Ага! Незважаючи на посуху, листя дуба зелене й блискуче…
Камо з радісним сміхом кинувся до діда, схопив його в свої міцні обійми і поніс.
— Якщо ти не згрішив, то чого тобі боятись пекла? — пожартував Грикор. — А може, був якийсь гріх у молодості?
Почувши страшне слово «гріх», старий на смерть перелякався — він згадав про скарб.
«Може, якимсь чином довідались?» подумав дід Асатур і почав просити Камо:
— Пусти, внуче, пусти мене старого…
Він вирвався з обіймів Камо і повернувся на дозволену «межу предків».
— Ну, ти йдеш з нами? — ще раз запитав Камо. — Чи ми підемо без тебе, дідусю?
— Я боюсь, я не піду. Я б і вас пе пустив, але якщо вже учитель дозволив, то йдіть… — глухо сказав дід, важко опустившись на каміння.
Знизу підійти до печери було неможливо, І так само, як на Чанчакарі, наші розвідники вирішили добратися до неї з вершин Чорних скель, обійшовши їх з тилу.
Звідти було добре видно схожий на губу нижній край печери — рівний і блискучий, наче відполірований. Вершина скелі не була стрімкою, і з неї, тримаючись за виступи, можна було спуститись до печери. Так, за твердженням діда, туди проник і «блаженної пам’яті» кум його — Мукел. Ще легше, правда, було спуститись туди по вірьовочній драбинці.
Міцно обмотавши кінець вірьовки навколо одного з гострих зубців на вершині скелі, хлопчики спустили драбинку і почали обережно злазити вниз. Першим спустився Камо. Добравшись до рівного виступу печери, він зупинився на ньому і глянув униз. Від входу в печеру починалась гладенька, крута скеля, яка закінчувалась глибоко в прірві.
За кілька хвилин до Камо спустились Армен і Сето. Приєднались до них Ашот Гаспарян і Сурен.
З похмурої темної печери дихнуло вологим і холодним повітрям, яке змусило всіх здригнутися. Десь в глибині її, здавалось, дуже далеко, чулися глухі звуки, схожі на стогін.
Армен і Сето витягли кишенькові ліхтарики. Тоненькі промені світла забігали по вологих стінах, похмурих виїмках, нерівних ходах. Печера була великою, і, напевне, дуже довгою.
— Ану, почекай, присвіти мені, зупинив Армена Камо. Він нагнувся і підняв кістяк риби.
— Риба?.. — здивувався Армен. Дай глянути.
При світлі ліхтариків уважно оглядали кістячок. Цілим і незайманим був цей кістяк, що невідомо з якого часу лежав на сухому камені посеред печери.
— Невже Чорні скелі були під морем? — спитав Камо.
Армен запитливо глянув на геолога.
— Ні,— відповів той. — Вони складаються з чорного граніту, а граніт не утворюється в морі… тут щось інше…
Неприхована радість звучала в голосі молодого геолога.
Вони повернулись до входу в печеру і зупинились тут, мружачи очі від яскравого денного світла.
— Як ретельно відшліфовано! — задумливо, ніби про себе, сказав геолог, дивлячись униз на скелю.
— Я давно це помітив, і всі наші надії якраз на цьому і ґрунтуються, — кивнув йому головою Армен.