Таємниця гірського озера

— Мабуть, вода під цією скелею, — скрикнув Сето.

— Ага! Незважаючи на посуху, листя дуба зелене й блискуче…

Камо з радісним сміхом кинувся до діда, схопив його в свої міцні обійми і поніс.

— Якщо ти не згрішив, то чого тобі боятись пекла? — пожартував Грикор. — А може, був якийсь гріх у молодості?

Почувши страшне слово «гріх», старий на смерть перелякався — він згадав про скарб.

«Може, якимсь чином довідались?» подумав дід Асатур і почав просити Камо:

— Пусти, внуче, пусти мене старого…

Він вирвався з обіймів Камо і повернувся на дозволену «межу предків».

— Ну, ти йдеш з нами? — ще раз запитав Камо. — Чи ми підемо без тебе, дідусю?

— Я боюсь, я не піду. Я б і вас пе пустив, але якщо вже учитель дозволив, то йдіть… — глухо сказав дід, важко опустившись на каміння.

Знизу підійти до печери було неможливо, І так само, як на Чанчакарі, наші розвідники вирішили добратися до неї з вершин Чорних скель, обійшовши їх з тилу.

Звідти було добре видно схожий на губу нижній край печери — рівний і блискучий, наче відполірований. Вершина скелі не була стрімкою, і з неї, тримаючись за виступи, можна було спуститись до печери. Так, за твердженням діда, туди проник і «блаженної пам’яті» кум його — Мукел. Ще легше, правда, було спуститись туди по вірьовочній драбинці.

Міцно обмотавши кінець вірьовки навколо одного з гострих зубців на вершині скелі, хлопчики спустили драбинку і почали обережно злазити вниз. Першим спустився Камо. Добравшись до рівного виступу печери, він зупинився на ньому і глянув униз. Від входу в печеру починалась гладенька, крута скеля, яка закінчувалась глибоко в прірві.

За кілька хвилин до Камо спустились Армен і Сето. Приєднались до них Ашот Гаспарян і Сурен.

З похмурої темної печери дихнуло вологим і холодним повітрям, яке змусило всіх здригнутися. Десь в глибині її, здавалось, дуже далеко, чулися глухі звуки, схожі на стогін.

Армен і Сето витягли кишенькові ліхтарики. Тоненькі промені світла забігали по вологих стінах, похмурих виїмках, нерівних ходах. Печера була великою, і, напевне, дуже довгою.

— Ану, почекай, присвіти мені, зупинив Армена Камо. Він нагнувся і підняв кістяк риби.

— Риба?.. — здивувався Армен. Дай глянути.

При світлі ліхтариків уважно оглядали кістячок. Цілим і незайманим був цей кістяк, що невідомо з якого часу лежав на сухому камені посеред печери.

— Невже Чорні скелі були під морем? — спитав Камо.

Армен запитливо глянув на геолога.

— Ні,— відповів той. — Вони складаються з чорного граніту, а граніт не утворюється в морі… тут щось інше…

Неприхована радість звучала в голосі молодого геолога.

Вони повернулись до входу в печеру і зупинились тут, мружачи очі від яскравого денного світла.

— Як ретельно відшліфовано! — задумливо, ніби про себе, сказав геолог, дивлячись униз на скелю.

— Я давно це помітив, і всі наші надії якраз на цьому і ґрунтуються, — кивнув йому головою Армен.