Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
Старий глянув на хлопця недовірливо. Він все ще не міг позбутися дідівських темних забобонів.
— А чому ж він дерево вдарив, під яким ви були?
— Ніякого сатаела не існує. Блискавка вдарила. А блискавку притяг мідний глечик, — пояснив Армен. — Для блискавки це найкраща мішень.
— Це, мабуть, вірно, — в роздумі почухав потилицю дід. — Небіжчик дід Симон — кума мого Мукела батько — ішов якось під час грози з заступом на плечі, от блискавка і вдарила в заступ… Помер чоловік… Так, виходить, ніякого сатани?..
Раптом старий виявив таку бурхливу радість, наче йому подарували весь світ.
— Могла статись дурниця, — сказав Камо. — Коли б ми хвилиною пізніше добігли до дуба, блискавка не збила б нас з ніг, а хвилиною раніше— ми всі були б уже під деревом і вона нас напевне вбила б… Спробував би тоді бідний Арам Акопян переконати тітку Сону і бухгалтера Месропа, що сатана тут ні при чому!
— Справді, який збіг обставин, — сказав Армен. — А ви тільки назад погляньте, яке видовище!..
Хлопці зупинилися і обернулись.
Гігантським факелом палав біля підніжжя Чанчакару розбитий блискавкою дуб, високо в небо здіймався чорний дим і язики полум’я.
«Помста сатаела»
На початку повісті ми вже говорили, що село Лчаван протягом століть, затамувавши в серці страх, злякано дивилось на Чорні скелі. З початком нового життя страх цей був забутий, і лише незначні залишки його ще жили в серцях старих людей. Але те, що відбулося в цей день, раптом воскресило забобони.
Вже зранку все село довідалось, що юні натуралісти пішли на Чорні скелі. Баграт, сміючись, говорив колгоспникам:
— Наші орли, комсомольці, взяли кирки й лопати, полізли віднімати воду в самого вішапа.
Сона, стоячи на даху свого житла, кричала:
— Щоб твій рід загинув, собако Асатур! Нащо ти сина мого в пеклову пащу повів?.. Щоб тебе розірвало! Щоб тебе…
Діти, що стояли на вулиці, уявивши собі Сето в «пекловій пащі», весело зареготали. Це ще більше розгнівило цю люту жінку.
А рахівник Месроп, перебираючи чотки, таємниче нашіптував старим жінкам:
— Дивіться, які хмари… Не може бути, щоб сатана залишив непокараними цих шибеників!..
І справді, натовп, що з’юрмився, побачив, як величезна темна хмара наповзала з заходу на Чорні скелі.
Перший вибух у скелі заглушив гуркіт грому.
— Над Чорними скелями грім, блискавка! Звідки в такий сонячний день чорні хмари? Вішап мстить! — кричала Сона, розмахуючи довгими, кістлявими руками. — Діти, дітоньки, загинули, пропали!.. Розгнівався в пеклі сатана… Вогненним батогом погрожує синочкові моєму!..
— Годі тобі каркати, вороно! — гримнув на неї коваль Самсон.
— Завжди так на землі буває — маслом сало мажуть, — незадоволено, як завжди, сказав бухгалтер Месроп. — А все через те, що жертв не приносимо уже скільки років господу богу…
— Ось тобі «жертва», — показав батько Камо йому під самий ніс великий кулак, — минув той час, коли ти морочив голову деяким бабам. Тепер не вдасться…
— Але ж я не говорю… Яке мені діло… — перелякано забубонів колишній дяк.
А над озером, над чорними скелями бурхала гроза — спалахували блискавки, гримів грім.
— Люди, дивіться, вогонь! Відчинилися двері пекла! — заголосила Сона. — І бог на нас, і пекло… Це помста сатаела! — кричала вона. — Сето, де мій Сето?..
Сона спустилася з даху і побігла з села до стежки, що вела до Чорних скель.
Захвилювалась і мати Камо.
— Самсоне, — сказала вона, — може, наш син там гине… Швидше! Скам’янів ти, чи що?
За Соною і Самсоном побігли матері Грикора і Асмік, а за ними навздогін і інші колгоспниці.
До Чорних скель, де гуркіт вибухів змішувався з розкотами грому, поспішала низенька бабуся. На її сухому, зморщеному обличчі був жах. Вона часто зупинялась, поглядаючи на небо, хрестилася і бубоніла:
— О сили небесні! Врятуйте мого Асатура!
Але які ж були вони здивовані й раді, коли на одному з поворотів стежки з веселою піснею вийшли їм назустріч всі наші герої! На безтурботних і радісних обличчях хлопців не було й ознаки будь-якого жаху, пережитого ними.
Старенька Наргіз обняла свого дідуся, матері — дітей, і почались безладні розпитування й запитання.
— Що це у вас там було? Що це гуркотіло там, наче в мене в кузні? — весело розпитував коваль Самсон.
— Як же без грому?.. З чортами воювали, — підморгнувши товаришам, відповів Грикор. — Ми їм під пекло динаміт підклали. Ну, зрозуміло, вони й розбушувалися… З комсомольцями — руки короткі — не впорались, ось вони й накинулись на дерево!