Таємниця гірського озера

Видно було, що така думка склалася в нього давно і що йому не терпілося її висловити.

Розмова в Армена Акопяна тривала довго. Спільно обмірковували, з чого тепер починати.

Мені здається, що необхідно насамперед обстежити печеру — ту, яка зветься «воротами пекла», — радив геолог Гаспарян.

— Я теж такої думки, — погодився вчитель, — треба взяти альпіністське спорядження. В печеру потрапити легко — до неї до верхівки не більше двадцяти метрів буде. Але… хто-небудь з вас звернув увагу, коли ми були на Чанчакарі, на вхід у «ворота пекла»? — спитав він хлопців.

— Ніхто. Чи до цього було — мед їли, — пошепки сказав Грикор.

Асмік пирхнула і почервоніла. Камо мовчав, він також не звернув тоді уваги на це.

Учителеві відповів тільки Армен:

— Я оглядав його уважно і дещо вирішив, але… — він не доказав.

— Я знаю, що така важлива обставина не могла залишитися не поміченою моїм вченим вихованцем, — погладив кучеряву голову Армена Арам Акопян.

— Яка обставина? — несміливо запитав Камо, і в душі його виникло те почуття до Армена, яке він уже колись назвав заздрістю.

— Дослідимо печеру, а про це поговоримо згодом, — відповів учитель, і вони з Арменом обмінялись таємничими посмішками.

«Тут щось є!» весело подумала Асмік.

Хлопці почали просити свого вчителя дозволити їм самим досліджувати вхід до «воріт пекла».

— Гаразд, — посміхнувся Арам Акопян, — ми з Багратом вирішили дати вам свободу дій… Ідіть, вашою експедицією керуватиме Гаспарян.

— Послухай, Арам-джан, навіщо посилати хлопців туди? — втрутився дід Асатур. — Місце те прокляте.

— Якби була небезпека, дідусю, ми б не послали…

Старий покірливо замовк. Відтоді, як почались розшуки стародавнього каналу, учитель став для нього авторитетом, не слухати його було неможливо.

— Асмік залишиться в селі,— рішуче сказав Камо.

Ні, ні! Не залишусь, — і, підійшовши ближче до Камо, вона шепнула йому на вухо: — Товариш Акопян і Армен багатозначно переглянулись, буде щось цікаве, я не залишусь.

— А рушницю, дідусю, з собою захопиш? — спитав Грикор. — Я минулого разу під Чорними скелями козу помітив — стояла як вкопана.

— Козу? — перепитав Арам Акопян і замислився.

— Що ж, до завтрашнього ранку розлучимось. Вийдем на світанку, — сказав Ашот Гаспарян.

— Добре, завтра зберемось якомога раніш у мене, — запропонував Камо. — А тепер додому, спати! Завтра у нас буде багато роботи.

— Що ж, коли організація вирішує, що я можу сказати! — підвівся з місця дід Асатур. — Скажу Наргіз, щоб вона для нас добрий шматок барана зварила та загорнула в лаваш[16]. Візьмемо з собою, вранці поснідаємо там, біля Чорних скель.