Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
— Джан! Як приємно! Бач, хмари сунуть до наших ланів.
— Дідусю, ходімо! Намокнемо тут, — наполягала Асмік.
— Дай подрімати під золотим дощем. Скільки вже років я не сидів під деревом під час дощу.
Раптом десь недалеко мигнула блискавка і зловісно щось загриміло, загуркотіло.
Дід схопився.
— Е, ні, залишатися в грозу під самотнім деревом небезпечно!
Старий мисливець поспішив слідом за Асмік у схованку під виступом скелі.
В цей час згори, з «воріт пекла», долинув зловісний гуркіт, десь загриміло, і дим жовтими клубками повалив з пащі печери.
Хмари, що набігли з гір, нарешті зібралися над Севаном. Темні, похмурі, ніби чорною завісою накрили вони світлу гладінь озера. Озеро теж почорніло, потемніло, але незабаром його гладенька поверхня затріпотіла, здавалось, безліччю білокрилих чайок. Не вітер, що налетів з гір, здійняв на Севані хвилі, покривши їх гребені білою мереживною піною.
Спала денна спека, повіяло прохолодою. Зів’ялі рослини ожили, затріпотіли…
А внизу, в долині, радісно вигукували колгоспники: «Дощ!.. дощ!..»
Якби ця злива пройшла над колгоспними полями, змученими спекою!
Сінокосарки, які працювали на берегах озера Гіллі, зупинилися. Бригадир Овсеп наказав припинити роботу.
— Дощ зіпсує скошене. Нехай пройде! — і, глянувши на членів своєї бригади, спитав: — А сухе сіно встигнемо зібрати до дощу?
— Чого там запитувати, тільки час гаяти! — сказав молодий кремезний колгоспник. — Почнемо, товариші!
Всі взялися за граблі.
— Ну, любі мої, давайте скоріше! — кивнув толовою Овсеп. і різнокольоровий потік озброєних граблями колгоспниць рушив уперед.
Поспішно згрібаючи сіно, жінки час од часу поглядали на небо. їх турбувало не те, що дощ промочить сіно: сіно намокне й висохне.
Побоювання колгоспників, що хмари проллються дощем саме над озером Севан, виправдались.
Справді, вітер віяв уже зі сходу на південь: хмари розлились дощем над озером.
— Сюди, сюди! Чого ви воду на воду ллєте!.. — махаючи шапкою, кликав хмари на колгоспні поля бригадир Овсеп. Але хмари, не донісши свого дорогоцінного вантажу до полів, віддали його озеру.
— Косити далі!.. — безнадійно махнув рукою Овсеп.
Знову із скреготом поповзли сінокосарки. Знову задзвеніли коси в руках колгоспників, рівненько підтинаючи траву і залишаючи на зеленій поверхні прибережних луків паралельні темнозелені смуги.
Вода! Вода!
Розвідники знову повернулись в печеру.
Ледве стримуючи свою радість, за дітьми йшов геолог. По сяючих обличчях дітей було видно, що трапилось щось надзвичайне.
Геолог уважно оглядав печеру. Постукуючи своїм молоточком, він то заходив у глиб печери, то вертався назад. Нарешті він сказав дітям, що нетерпляче очікували його рішення:
— Почнемо тут пробивати.
Сето почав довбати каміння. Армен присвічував йому ліхтарем.
— Армен. світи! Грикоре, вигрібай камінці, — командував Камо. — Дай тепер і я попрацюю. — І він узяв із рук Сето важкий лом.
Грикор старанно вигрібав з видовбаної ямки дрібне каміння, згортаючи його купкою на плоский уламок скелі.
— Малувато, — зауважив він. — Гора моя не більша за кулак…
— А як буде завбільшки з кавун, тоді можна буде покласти в пробоїну вибухівку… — сказав Ашот Гаспарян.
Камо, нетерплячий від природи, цього разу хвилювався найбільше. Він завзято довбав скелю Піт градом лився з нього.
— Зажди, — сказав Грикор, — що ти марно мучишся, як молодий віл, якого вперше запрягли! Кожна справа вимагає уміння, — додав він повчальним, як у діда Асатура, тоном. — Бий отак, не поспішаючи, не налягаючи. Камінь не силою, а вмінням треба брати.
Грикор, коли будували молочну ферму в колгоспі, допомагав працювати на каменоломні. Взявши в Камо лом, він почав бити ним по скелі розміреними ударами, не напружуючись і не поспішаючи. І незабаром купа уламків на плоскому камені почала зростати, а лом заглиблювався в скелю майже на дві п’яді.
— Бачиш? От як треба камінь довбати! — хизуючись, промовив Грикор.
Камо ніяково посміхнувся.
— Тепер, — додав Грикор, — дивись уважно. Оцей жовтий порошок — амонал, його треба висипати в пробоїну. Так! Тепер візьмемо цей чорний шнур — це гніт, а це — капсуль. Треба кінець гнота вкласти в капсуль, а капсуль зарити в амонал. Точно! Потім уламками закладемо пробоїну… Камо, допоможи утрамбувати… А кінець гнота повинен залишитися назовні.
— Ну так і роби, чого ж пояснюєш?
— Пояснюю, щоб ти засвоїв, — серйозно відповів Грикор. — Ну, тепер готово! Тільки зажди, не так трамбуєш, я ж говорив, що не на силу треба налягати, а на вміння… — І Грикор досвідченою рукою бувалого майстра утрамбував щебінь.