Дух животворить… Читаємо Сковороду
- Автор: Барабаш Юрій
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-189-2
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Дух животворить… Читаємо Сковороду». Краткое содержание книги:
Усе це так. Візьмімо, проте, до уваги й інший бік справи. Драматизм ситуації полягав у тому, що право людини на щастя проголошувалося Сковородою в умовах, коли це право звідома не могло бути реалізоване. Протест проти антигуманного устрою життя переплітався з відчуттям безсилля перед цим устроєм — таким був панівний настрій доби. Цей настрій, який з осібною гостротою виявлявся у «молодій» частині Російської імперії — Україні, тільки-но щойно перетвореній (та все ж уже перетвореній!) в «Малоросію», втілив — нехай і у формі утопії, але утопії сміливої і шляхетної — мандрівний філософ зі Слобожанщини.
Сковорода: «Щасливим бути легко…»
«Чи не ти написав 30 притч і подарував їх Опанасу Панкову?» — запитує Даймон (Демон, він же Біс, він же Сатана) у сковородинівському діалозі «Суперечка Біса з Варсавою». Запитує, неначе допитує, з явним підступом, з потайною зловтіхою.
Варсава свого авторства не має наміру заперечувати: «Воістину так. Він є друг Варсави».
Даймон пряде свою нитку: «Чи пам’ятаєш одну з них, у якій розмовляє Буфон зі Змією, що обновила молодість?» Звісно, Варсава все чудово пам’ятає: «Ту притчу я увінчав таким тлумаченням:
Чим краще добро,
Тим глибшим трудом
Як ровом, воно обкопане».
Після цього зізнання Даймон мало не підскакує від радості: «A-а… Нині-то ти мені потрапив у сильце».
«Спокутую свій гріх» (II, 89), — смиренно визнає Варсава.
Що, властиво, тут відбувається? Про що суперечка («пря»)? Чому такий нахабний, такий аґресивний Біс? І що спокутує Варсава, у чому полягає його «гріх»?
Доведеться озирнутися в минуле.
Зауважмо передовсім, що Варсавою Сковорода часто-густо називав себе самого. В примітці до листа, адресованого Семенові Дятлову він так пояснює етимологію цього ймення: «Вар, точніше Бар, — це слово єврейське, значить — син. Сава — це слово сирійське, значить суботу, спокій, мир. Отже, вар-Сава — Савин син, тобто син миру…» (11,103). Таким чином, у діалозі «Суперечка Біса з Варсавою» Сковорода, як бачимо, виступає безпосередньо дійовою особою, до того ж він тут прямо посилається на факти своєї біографії.
А хто такий Опанас (Афанасій) Панков, читач, либонь, пам’ятає, про нього допіру йшлося. Це колезький реґістратор з Острогозька, один з тамтешніх друзів і співрозмовників Сковороди. Ще до знайомства з ним, у Гужвинському, «на сьомім десяткові нинішнього століття, полишивши вчительську посаду й усамітнившись у лісах, полях, садах, селах, хуторах та пасіках, що лежать довкруж Харкова», Сковорода написав п’ятнадцять байок. А через п’ять літ, навесні 1774 року, дописав іще п’ятнадцять; увесь цей цикл, відомий як «Байки Харківські», він і подарував Опанасові Панкову. «Поміж тим, як я писав решту, — пише Сковорода в супровідному листі, — здавалося мені, що ти завжди присутній, схвалюєш мої думки і разом до них зі мною причащаєшся. Дарую ж тобі три десятки байок — тобі і тобі подібним» (І, 101).
Тепер придивімося, що ж то за байка, на якій Даймонові вдалося спіймати Варсаву «в сильце». Мовиться про байку «Змія та Жаба», п’ятнадцяту за номером, останню з написаних у Гужвинському. Позаздривши Змії, яка скинула з себе весною линовище і неначе заново відмолоділа, Буфон (Сковорода так називає «отруйних жаб», II, 103) хоче з’ясувати, в чому секрет такого незвичайного перетворення. Змія охоче показує «тісну щілину» серед каміння, «крізь яку вона нещодавно ледве продерлася, скинувши із себе стару шкіру». Жаба розчарована: таке не про неї — «хочеш зачавити мене тут?» Мораль (сила) байки: «Чим краще добро, тим глибшим трудом, як ровом, воно обкопане. Хто труда не викладе, той до добра не прийде» (І, 110).
Біс, полемізуючи з Варсавою, міг би, опріч байки «Змія та Жаба», навести й інші приклади. Думку про те, що шлях людини до задоволення своїх потреб, досягнення щастя пов’язаний з подоланням труднощів, з напругою, боротьбою, в 60-ті роки Сковорода висловлював нéраз. «Прекрасне важке», але «короткий шлях до зла» (II, 228), — напучує він М. Ковалинського в одному з ранніх листів. Іншому адресатові, Федору Жебокрицькому, він пише: «…Царство Небесне, як дівоча незайманість, любить, щоб його брали силою» (II, 342). Цій темі спеціально присвячений вірш «Quid est virtus?»: