Вибрані твори в двох томах. Том II
- Автор: Ткач Дмитро
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том II». Краткое содержание книги:
— Мені вже пора йти, — сказав я і шепнув Ількові: —Ходімо зі мною, дам зошити, перепишеш.
Ми вийшли на вулицю. Кушпелила хурделиця, мабуть, остання цієї зими. Сніг падав косо і жалив нас в обличчя. Я підняв комір, а Ілько йшов з розхристаними грудьми. Раптом він спитав:
— Ти думаєш, я справді позичив вугілля?
— А що?
— То я тільки батькові так кажу. А вугілля я на складі краду.
— На якому складі?
— На паливному складі рибкомбінату, там, де твій батько директором.
— Як же це ти?.. — Я був приголомшений, прикро вражений.
— А так… Секретну дірку там зробив у паркані. І як тільки сторож у будку грітись — я й шмигну з відром. Там стільки того вугілля, що не збідніють… А що ж робити, коли в хаті холодно?
— Хіба ж не можна виписати?
— Виписали раз батькові, курям на сміх. Я тричі тачкою з'їздив. І то — сміття всяке. Димить, а вогню не дає. Кажуть батькові: «Якби ти на комбінаті робив, то ми б тобі на всю зиму вугілля дали, а всіх пенсіонерів забезпечити не можемо». А як же він робитиме на комбінаті, коли — без ніг?..
Я виніс Ількові зошити, і він пішов. А я повернувся в хату. В їдальні пили чай. Тато й дядя Влас балакали про французький уряд. Мама спитала:
— Левко, з чим питимеш чай, з печивом чи з пиріжками?
— Я в Ілька повечеряв.
Мама злякалась:
— Що ж ти там їв?.. Ще живіт заболить…
І тут раптом я відчув, що мене душить. Ледве стримуючи себе, я вигукнув:
— Що ви мені — печиво, пиріжки?.. Ви про Ілька спитайте. — Ви нічого не знаєте!.. — Очі мої затуманились слізьми, я бачив тата, маму, дядю Власа мов крізь серпанок.
Мама хотіла покласти руку мені на лоба, але я відкинув її руку.
— Не я, а Ільків тато хворий лежить!.. У них у хаті й протопити нічим, холодно, а ви… а ви!..
Схлипуючи, я розповів усе про Ілька та його родину. Не сказав я тільки, що Ілько краде вугілля на складі.
І тато, і мама, і дядя Влас уважно слухали мене. А потім тато, помовчавши трохи, сказав тихо:
— Ну що ж, ти йди лягай спати, а ми тут гуртом поміркуємо, може, щось і придумаємо.
Наша розмова таки не пішла марно. Назавтра опівдні у двір до Ілька машина привезла вугілля і дрова, які прислав тато з рибкомбінату.
Ілько на радощах так натопив, що в хаті стало жарко. Ніби прийшло велике й дуже радісне свято.
— Давай попиляємо та порубаємо твої дрова, — запропонував я Ількові. — Щоб ти не робив цього щодня сам.
Ми з Ільком заходилися пиляти дрова. Ми так захоплено тягали пилку, що аж чуби у нас змокріли. Роботи на двох вистачило б надовго. Та неждано-негадано де не взялась підмога. До двору зайшли Захар Павлович, Семен Гаркуша, Федя Ромащенко і ще кілька дебелих хлопців з нашого класу, а з ними й Маринка. Привітались, і Захар Павлович сказав Ількові з докором:
— Чого ж це ти, хлопче, мовчиш про те, як живеш? Чи ти думаєш, що нам до цього зовсім байдуже? Ану, хлопці, беріться гуртом до діла!
І робота закипіла з новою силою. Одні носили в сарай вугілля, інші пиляли дрова, ще інші рубали їх та складали в штабелі. Нарівні зо всіма працював і Захар Павлович. Він скинув пальто і лишився в шкіряній тужурці, яка щільно облягала його міцну спортивну постать. Пиляв дрова він весело, з жартами та примовками.
Хлопці розвеселилися, кожен хотів показати себе перед учителем спритнішим та умілішим у роботі…
Увечері ми з Ільком знову разом готували уроки.
35. ВЕЧІР ХУДОЖНЬОГО ЧИТАННЯ
Наш класний художник Федя Ромащенко намалював велику афішу і повісив її на найвиднішому місці в коридорі. В афіші говорилось: «Силами учнів шостого класу буде дано великий літературний вечір…» А далі прізвища, серед яких були й моє та Ількове.
Здавалося б, що таке афіша? Звичайний собі великий розмальований аркуш паперу. Але як тільки він з'явився на стіні, я втратив спокій. Адже там і моє прізвище! І мені здавалось, що тепер всі на мене дивляться: «Он пішов той Левко Лебідь, який виступатиме на вечорі!..»
Ілько довго не міг вибрати собі чогось для читання. Те йому — нудне, те — довге, те — не зовсім зрозуміле. А одного разу прийшов до мене готувати домашні завдання, витяг із свого старенького, потяганого портфеля книжку гуморесок Степана Олійника.
— Ось… «Дипломата» читатиму. І одразу ж почав: