Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Лів відпиває ще віскі, і її трохи відпускає. Раптом вона почувається дуже самотньою.
— Генрі, а що зробили б ви? Тобто, якби були на моєму місці.
Він знову складає пучки пальців докупи й задумливо торкається ними носа.
— На мою думку, ситуація вкрай несправедлива. Але, Лів, особисто я би тричі подумав, перш ніж доводити справу до суду. Кінець такої справи може бути… огидний. Може, варто подумати заздалегідь, чи можна якось врегулювати це.
Перед нею досі стоїть обличчя Пола.
— Ні, — злісно каже вона. — Він її не отримає.
— Навіть якщо…
— Ні.
Під його пильним поглядом Лів збирає речі та залишає кімнату.
Пол учетверте вводить номер і вже тримає палець на кнопці з написом «Набір», аж раптом передумує і заштовхує телефон у задню кишеню. На тому боці вулиці якийсь чоловік у костюмі лається з інспектором дорожнього руху, несамовито жестикулюючи, на що той позирає з цілковитою байдужістю.
— Ти йдеш на обід? — у дверях з’являється Джейні. — Столик замовлено на пів на другу.
Вона явно напахтилася. Навіть зі свого місця він відчуває гострий запах парфумів.
— Я тобі справді там потрібен? — Пол не має настрою для світських балачок. Він не хоче бути чарівним, у деталях розповідати про неймовірні успіхи компанії в пошуку зниклих картин. Не хоче опинитися за столом поряд із Джейні й відчувати, як вона схиляється на його плече, як сміється, притискаючись до нього коліном. Також йому не подобається Андре Лефевр із його підозріливими очима та опущеними кутками губ. Рідко коли він відчував таку несподівану неприязнь до клієнта.
«Можна уточнити, коли ви вперше зрозуміли, що картина зникла?» — питав його Пол.
«Ми виявили це в ході ревізії».
«Тож ви особисто не шкодували за нею?»
«Особисто? — почувши це слово, француз лише знизав плечима. — Чому хтось має наживатися на картині, яка повинна належати нам?»
— Ти не хочеш іти? Чому? — дивується Джейні. — Які ще в тебе справи?
— Я подумав, що слід розібратися з деякими паперами.
Джейні не зводить з нього виразного погляду. На ній губна помада. І підбори.
«А все ж у неї гарні ноги», — відсторонено думає він.
— Нам потрібна ця справа, Поле. І ми маємо остаточно запевнити Андре в тому, що перемога буде за нами.
— У такому разі, гадаю, мені краще витратити час на підготовку до справи, ніж на обід із ним.
Він не дивиться на жінку. Його щелепи міцно стиснені, надаючи йому схожості з упертим віслюком. Увесь тиждень він тримався озлоблено з усіма навколо.
— Візьми Міріам, — пропонує він. — Дівчина заслужила на гарний обід.
— Не думаю, що наш бюджет дозволяє годувати обідами секретарок, коли нам цього заманеться.
— Не бачу жодних перешкод. Та й Лефевру вона може сподобатися. Міріам? Міріам? — він відкидається в кріслі, не зводячи очей із Джейні.
Дівчина зазирає у двері, пережовуючи бутерброд із тунцем.
— Так?
— Хочеш піти замість мене на обід із месьє Лефевром?
— Поле, ми… — Джейні стискає зуби.
Погляд Міріам стрибає між ними двома. Вона квапливо ковтає свій шматок.
— Це дуже добре. Але…
— Але в Міріам є бутерброд. А ще контракти, які їй треба надрукувати. Дякую, Міріам, — вона чекає, доки двері за дівчиною зачиняться, а тоді задумливо стискає губи. — Усе гаразд, Поле?
— Усе пречудово.
— Що ж, — вона не здатна приховати роздратування в голосі. — Бачу, тебе не переконати. З нетерпінням чекаю на твою доповідь у цій справі. Сподіваюся, вона буде ґрунтовною.
Вона встає, затримавшись іще на коротку мить, а потім іде. Він чує, як жінка розмовляє французькою з месьє Лефевром, супроводжуючи його до виходу.
Пол сидить і розсіяно дивиться перед собою.
— Агов, Міріам?
Вона знову з’являється, тримаючи в руці залишок бутерброда.
— Пробач. Це було…
— Усе гаразд, — вона усміхається, закидає до рота ще шматочок хліба і додає щось нерозбірливе. Він не може збагнути, чи чула вона щось із попередньої розмови.
— Були які-небудь дзвінки?
Вона гучно ковтає.
— Лише від голови Музейної асоціації, як я вже казала раніше. Хочете, щоб я їм перетелефонувала від вашого імені?
Його усмішка стримана і скупа — на відміну від виразу його очей.
— Ні, не турбуйся.
Він відпускає її, і, коли двері за дівчиною зачиняються, тихо й глухо зітхає в мовчазній кімнаті.