Аецій, останній римлянин

— Перша милість, — сказав, — се те, що зволив наш Господь на небесі глянути прихильним оком на те, що цього ото року чотириста тридцять і п’ятого від воплощення Єдинородного Сина Його, на цьому ось Есквілінському узгір’ї став новий прегарний дім Господній на більшу Бога нашого прославу та на честь Марії Матері Його і для увічнення пам’яті святого апостольського мужа, єпископа Роми Ліберія… Бо хто ж посміє сказати, що немила чи бодай байдужа Господові ота покірна пожертва наша?… Чи ж не справив Він, підтримуючи своєю всемогучою волею слабкі сили наші, — що жодне дрижання землі ні разу не поруйнувало ні мурів, ні риштувань?… що жоден варварський народ і жодна блюзнірча рука не сягнули по скарби, зношені до святині зі всіх усюд із серцем охочим?!… Більше скажу, браття: жоден маляр, ні різьбяр, ні муляр, хоч би на якому високому, на якому небезпечному місці працював, — не впав із риштування, не розбив собі голови, не зламав і не звихнув руки ні ноги… А ще ніхто ні невмілістю, ні недбалістю не споганив, не зіпсував, не змарнував ні своєї, ні чужої роботи… Чи ж це не видима Божа опіка, — не очевидна ласка, за яку Христові належать од нас слова подяки?!…

А яка друга милість, що за неї Христові того дня належали слова подяки, — це добре знали не лише зібрані в базиліці численні вірні, але й майже вся Італія… Адже не минула ще й октава, відколи повернувся з Африки до Риму пресвітлий Тригецій, привозячи радісну новину, що третього дня перед лютневими ідами уклав у Гіппоні мир зі страшним хижаком, справжнім дияволом у тілі найдикішого варвара, королем Гейзеріхом.

— Хай тебе Христос благословить, Тригецію, — шепочуть усі вуста в Ліберіанській Базиліці. — От уже не загрожує Італії ні напад, ні голод… Стримав свої напасті жорстокий варвар… скорився перед величчю імперії… забрав жадібну лапу, що вже її накладав на нумідійське та бізаценське збіжжя…

Погляди всіх присутніх у церкві мчать до сенаторіуму, де в першому ряді, направо, одразу ж біля входу до prothesis, сидить муж, що врятував житницю Італію.

Але більшість вірних, — особливо ж серед гонестіоріїв, — знає, що Тригецій — це лише вправне і швидке знаряддя чужої волі, могутньої волі патрикія імперії. «Слава ж нехай буде, хвала й подяка найславутнішому Аецію», — з розчуленням і захватом думають густо скупчені у наві[108] урядники, солдати, навіть ремісники, а насамперед власники югерів родючої землі в Африці і купці-зерноторгівці. «Наскільки ж він могутніший од Боніфація, за яким, воістину, нічого шкодувати… Двічі морив нас голодом, а тоді ще трохи, — і всю Африку б запропастив… Де його рівняти з Аецієм! Бо яке ж це може бути порівняння, коли страховинний Гейзеріх, що бив і бив Боніфація, так злякався Аеція без жодної битви, аж — хоч і переможець, — одразу погодився на мир і феод?! Воістину, маючи такого патрикія, можна не боятися напасті чи голоду..» Певність, що під владою Аеція не може трапитися нічого поганого ні з імперією, ні з Містом, і ні з ким зокрема, переповнила б серця зібраних у Ліберіанській Базиліці вірних почуттям цілковитого щастя, якби не розчарування, що його вони зазнали і яке будить у них образу на улюбленого патрикія: всі як один були певні, що побачать найславутнішого у церкві, — не могли-бо уявити, щоб міг не прийти до храму, коли правиться подячна Служба з нагоди саме його перемог!… Не хотіли вірити, що він уже кілька днів тому виїхав до Равенни, і раз-у-раз, — із новим припливом надії, — пожирали жадібним поглядом відділений колонами від нави сенаторіум. Мало хто знав, що відсутнього патрикія, — як представники його особи і влади, — заступають комес Касіодор і найпресвітліший Геркулан Басс, що від часу повернення Аеція наново, після семилітньої перерви, обіймає посаду префекта преторію Італії. Касіодор — у панцирі, наголінниках і військовому плащі, — уособлював військову владу патрикія; префект преторію — цивільну.