Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
В одній з кімнат на стіні висить малий каганець, який кидає никле світло: здіймає його і слабким жовтим сяйвом прокладає собі дорогу… принаймні бачить себе…
Якоїсь миті її серце починає битися сильніше і швидше: вже знає, що Аецій замкнувся в кімнаті, до якої ніколи не дозволяв її увійти. Ось бачить уже, як крізь щілини просочується світло. Не вагається ні хвилини: безшумно рухається вперед і широко відкриває великі подвійні двері. А тепер, якщо й почуває щось окрім радості та дивного солодкого приголомшення, — то лише здивування. Посеред кімнати при повному освітленні стоїть Аецій. Гун Траустіла розтирає свого пана дуже змоченим сувоєм товстого грубого полотна. «Хотів знову працювати всю ніч», — думає Пелагія і саме це наповнює її подивом.
Раптом заплющує очі. Зараз гнів невпізнанно змінить кохане обличчя… Як вона сміла прийти?! Геть!… А, може, почне бити? Однак найважливіше те, що вона може присісти, що нічого не помітила ще в кімнаті, крім цих двох.
— Увійди, Пелагіє. Хочу тебе поздоровити…
Ніжно бере її за руку і веде до широкого, заваленого табличками й папірусами стола. Траустила зник, наче крізь землю провалився.
— Глянь на цю базгранину, — каже Аецій, — на це велике «Г» і потворне «р»…. Це власноручний підпис короля Гейзеріха — вартий більше, ніж Ульпіанова бібліотека… Тригецій повернувся з Африки… Я переміг хижака, що й досі є твоїм єдиновірцем, Пелагіє… Мир укладено… Гейзеріх, що жодної битви не програв, згодився присягти на феод, дістає Мавританію, Сітіфензис і частину Нумідії… Я повернув три чверті твоїх маєтностей, Пелагіє…
Її погляд швидко покидає підпис ще так недавно гарячково шанованого ворога — брата… короля — ревнителя, що воює лише з тими, на яких гнівається Бог… У кімнаті немає нічого незвичайного, крім якоїсь дивної збруї та величезної білої статуї, обличчя якої тоне в темряві. Пелагія кидає на чоловіка питальний погляд.
— Не пізнаєш? — усміхається Аецій. — Це ж найшляхетніший із римлян… найвеличніший з мужів… твій чоловік Боніфацій…
Пелагія зовсім не поспішає оглянути увічнене в мармурі гарне й благородне обличчя першого чоловіка. Її голова безсило падає Аецію на плече. Широкі шорсткі руки обіймають її дбайливим ніжним рухом.
— Я теж скучив за тобою, Пелагіє, — чує вона його голос як крізь туман. — А ти, нерозумна, казала, щоб ми розлучилися… Тепер уже цього не скажеш?… Тепер все буде так, як повинно, правда?…
— Так, як повинно бути, — відповідає вона наче в напівсні. І раптом прокидається, затоплена безміром щастя, яке розпалює її тіло й кров, — тремтячий від пристрасті голос Аеція каже:
— Прошу тебе, Пелагіє, здійми цю одіж…
Вона з радістю, квапливо зриває зі себе столу і безсила, — але вже зовсім іншою безсилістю, ніж раніше, — зсувається до його стіп. Під одним зі своїх колін, повна радості, відчуває сильно напружені, гарячі пальці його ноги… грудьми спирається об його коліна… Раптом лампа зі сичанням гасне… Але не темно… До кімнати впихається сірість передсвітання… все сіріє…
Так, тепер Пелагія все розуміє. От і сповнився той дивний сон, який вона бачила напередодні битви під Арімінумом. Як же вона могла не пізнати так добре їй знайомого з диптихів і погрудь обличчя! І як же досі не пізнала цих грудей: широких, могутніх, волохатих… і всього цього чудового тіла!?… У час передсвітання всі більші предмети виглядають наче грізні похмурі брили великого сірого каменю, а малі — як окремі гострі камінці. І все наче спопеліле і сповите дивною імлою…