Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
Убитий дідом баран був великий і важкий. Камо з Грикором, упрягшись в роги, ледве притягли його тушу до берега озера. Блискуча, темна з рудим полиском шкура тварини, в міру того, як холонуло тіло, дедалі тьмяніла.
— Такий красень! Невже не жалко було вбивати? — засмучено говорила Асмік.
Армен мовчав, але й він, напевно, був зажурений.
— Жаль то жаль, — сказав старий, — та навіть і для науки інколи доводиться проливати кров. Днями голова мисливської спілки говорить мені: «Діду Асатур, зоологічному інституту потрібний дикий баран… Хочуть вивчити його шлунок, легені, печінку». Не знаю, нащо це їм — може, довідатись, чи нема яких хвороб? Отже, й надішлемо їм нутрощі, хай розглядають, а м’ясо з’їмо. Добре, що під мою кулю самець потрапив: самця вбити не гріх.
— Дідусю, а навіщо йому такі величезні роги? — запитав Грикор, ледве піднімаючи з землі гігантські вузлуваті роги барана. — І що це за обідки у нього на рогах?
— Роги барану потрібні для того, щоб і захищатись, і нападати. В боротьбі переможець той, у кого голова і роги міцні, а сам ви молодий і сильний… А кожний обідок на рогах — рік життя. Я вже говорив вам про це.
— Виходить, йому вісім років? — підрахував Грикор. — Ого, коли б він прожив двадцять років, роги б виросли метрів зо два…
— Ні, вони так довго не живуть. У вісім років баран уже старий. Вони живуть років дванадцять-тринадцять, не більше. А коли старіють, як оце я, і стають слабкими, одстають від отари і десь в горах спокійно вмирають, далі від злих очей…
В той час, як дід Асатур білував барана, прибіг, задихавшись, Сето з великим глиняним глечиком на плечах. Довідавшись, що Сето з села Лчаван, азербайджанські кочівники з охотою задовольнили його прохання.
З пекучої прикуринської рівнини колгоспники-азербайджанці щоліта приходять до вірменських гір і зустрічають тут сердечний прийом.
З особливою пошаною ставились азербайджанці до старого мисливця.
— Мене ти назвав їм? — запитав дід Асатур.
— Звичайно, назвав.
— Що ж вони сказали?
— Сказали, що для кірва[15] Асатура вони життя свого не пошкодують, — відповів Сето і, підморгнувши товаришам, додав: — Вони хотіли і баранця тобі прислати, та куди ж мені було і глечика, і барана тягнути…
Дід гордо підвів голову.
— Чи не казав я, що мені вони ні в чому не відмовлять?.. Я бувало заб’ю оленя і притягну до них. Зберуться азербайджанці біля вогнища, навкруги в горах пахне шашликом… Ох, де ти, моя молодість!..
— Ну й звір! — ахнув Сето, побачивши барана. — Дідусю, ти забив?
Не менш, ніж Сето, були здивовані й молоді геологи, що повернулися з своєї «наукової експедиції».
— Цей вид дикого барана зветься в науці вірменський муфлон, — сказав Ашот Гаспарян. — Він водиться лише у Вірменії та інколи зустрічається в північному Ірані і в Туреччині.
— Ну, які ж наслідки вашого дослідження? — спитав геологів Армен. — Варто рискувати чи ні? Чи вода йде в Казах?
— Якщо брати до уваги будову гори, то вода озера повинна стікати в Севан. Рискувати варто, — відповів Ашот Гаспарян. — Але, — додав він, — щоб уникнути нещасливого випадку, треба добре продумати, як вилити гас в озеро.
— Нічого, виллємо! — нетерпляче вигукнув Камо. Він не любив довго роздумувати.
— З водою жартувати не можна, внуче, — застеріг дід Асатур. — Почекайте, хлоп’ята, трохи, я вам такого помічника дам, що все обійдеться добре, — сказав він і попрямував до гайку біля підніжжя однієї з гір.
— По-моєму, якщо ми шашлику наїмося, та вволю, нам ніяка вода не може бути страшною — серйозно виголосив свою думку Грикор і підвівся на ноги. — Я зараз збігаю на узлісся, наберу трошки хмизу.
— Назад! — сердито крикнув Камо вслід ділові і Грикору. — Хто вам дозволив іти?..
— Не поспішай, Камо, — спокійно зупинив його Ашот Гаспарян. — Хай старий покаже, що він хоче зробити. З водою треба бути обережним. Ти вже забув, то Сето мало не втопився?
А Грикора вже і сліду не було. Але не минуло й двадцяти хвилин, як він з’явився знову на вершині гребеня з великою в’язкою хмизу на плечах. Такої спритності від нього ніхто не чекав.
Грикор кулею скотився з пагорка і, шкутильгаючи, підбіг до товаришів.
— Швидше розпалюйте вогнище, поки я не очманів з голоду! — сміючись, кричав він.
Хлопці швидко розклали вогнище, нарізали і понатикали на шпички, зроблені з гілок, принесених Грикором. найсмачніші шматочки м’яса. Коли трохи згодом із-за того ж самого горба вийшов дід Асатур, несучи колоду, його мисливський нюх ще здалеку вловив пахучий дух шашлику, знайомий і приємний… І дід прискорив кроки.
15
Кірва — друг (азербайдж.).