Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
— Богуна поранено.
— Поранено?.. Я це у млині бачила.
— Якщо бачила, чого ж питаєш? Брешеш, гладухо! — фамільярно мовив Жендзян.
Відьма усміхнулася, показавши білі, як у вовчиці, зуби і, стуливши долоню кулаком, тицьнула Жендзяна під бік.
— Ну ти, малий!
— Іди геть!
— Що, злякався? А може, поцілуєш, га? Коли князівну заберете?
— Зараз, ось тільки коні спочинуть.
— Забирайте! І я з вами поїду.
— А ти чого?
— Моєму братові смерть написана. Його ляхи на палю посадять. Поїду з вами.
Жендзян нахилився у сідлі, ніби для того, щоб зручніше було говорити з велеткою, а сам непомітно поклав руку на пістоль.
— Черемисе, Черемисе! — покликав він, щоб привернути увагу своїх товаришів до карлика.
— Навіщо ти його кличеш? У нього ж, сам знаєш, язик відрізаний.
— Я не кличу, я вродою його милуюся. Ти його не покинеш, він твій чоловік.
— Він мій пес.
— І вас тільки двоє в яру?
— Двоє. Князівна третя!
— Це добре. Ти без нього не поїдеш.
— Я тобі сказала, що поїду.
— А я тобі кажу, що залишишся.
У голосі пахолка було щось таке, від чого велетка повернулася, стоячи на місці, й на обличчі в неї промайнула тривога від підозри, яка зненацька закралася в душу.
— Ти що?
— От що я! — відповів Жендзян і вистрілив їй із пістоля поміж груди майже впритул. На хвилю її всю затягло димом.
Горпина сахнулася, розкинувши руки, очі вилізли з орбіт, нелюдський зойк вирвався із горлянки, вона похитнулася і впала навзнак.
Тої ж миті пан Заглоба вдарив Черемиса шаблею по голові з такою силою, аж кістка заскрипіла під лезом. Потворний карлик, не видавши й стогону, тільки згорнувся клубочком як черв’як і почав здригатися, а пальці його, як пазурі конаючої рисі, то скрючувалися, то знову розтискалися.
Заглоба витер полою жупана паруючу шаблю, а Жендзян зіскочив із коня і, схопивши камінь, кинув його на широкі груди Горпини, а потім почав щось шукати у себе в пазусі.
Велетенське тіло відьми ще било землю ногами, судома страшенно скривила її обличчя, на вищирених зубах виступила кривава піна, а з горла виходило глухе хропіння.
Тим часом пахолок витяг із пазухи шматочок свяченої крейди, написав нею хрест на камені й промовив:
— Тепер не встане.
Після чого скочив у сідло.
— Уперед! — скомандував пан Володийовський.
Усі вихором помчали уздовж струмка, який протікав посеред яру, проминули поодинокі дуби, що росли уздовж дороги, і побачили хату, а далі високий млин, мокре колесо якого блищало як червона зірка у промінні призахідного сонця. Два величезних чорних пси, прив’язані по кутках хати, рвонулися до вершників зі страшним гавкотом і виттям. Пан Володийовський їхав першим і першим досяг мети. Він зіскочив із коня, підбіг до дверей, ударив їх ногою і, брязкаючи острогами й шаблею, увірвався в сіни.
У сінях по праву руч крізь прочинені двері було видно простору вітальню, де лежала купа трісок, посередині горів вогонь, наповнюючи кімнату димом. Двері ліворуч були зачинені. «Вона, напевно, там!» — подумав пан Володийовський і кинувся ліворуч.
Шарпнув, двері відчинилися, він ступив на поріг і зупинився як укопаний.
У глибині світлиці, спершись рукою на спинку ліжка, стояла Гелена Курцевич, бліда, з розсипаним по спині й плечах волоссям. Її злякані очі, спрямовані на Володи— йовського, питали: хто ти? чого тобі треба? — вона ніколи досі не бачила малого рицаря. Він же остовпів, уражений її вродою і виглядом світлиці, вбраної оксамитом і парчею. Нарешті до нього повернулася мова, і він квапливо сказав:
— Не бійся, мила панно: ми друзі Скшетуського!
Князівна враз упала на коліна.
— Врятуйте мене! — вигукнула вона, заламуючи руки.
Цієї миті з’явився пан Заглоба. Він був червоний, задиханий і весь тремтів.
— Це ми! — закричав він. — Це ми, донечко моя, з допомогою!
Почувши ці слова і побачивши знайоме обличчя, князівна схилилися, як підтята квітка, руки її повисли, очі вкрилися туманною завісою, і вона зомліла.
РОЗДІЛ XXIII
едве коні відпочили, рицарі помчали поворітьма так квапливо, що коли місяць зійшов над степом, вони були уже в околицях Студенки за Валадинкою. Попереду їхав пан Володийовський, пильно роздивляючись навсібіч, за ним, поруч із Геленою, Заглоба, а позаду всіх Жендзян. Він вів в’ючних коней і двох запасних, яких прихопив із Горпининої стайні.
У Заглоби рот не затулявся, та й справді було що розповісти князівні, котра, схована в глухому яру, не знала, що діється на світі. Тож старий шляхтич розказував, як вони її з самого початку шукати стали, як Скшетуський аж до Переяслава ходив шукати Богуна, не знаючи, що його покромсано, як, нарешті, Жендзян вивідав таємницю її схованки в отамана і привіз у Збараж.