Вогнем i мечем. Том другий

— Молодців нам не треба, милостивий пане полковнику, — відповів Заглоба, — бо ми свої люди і своїм краєм поїдемо, а якщо, боронь Боже, лиха трапиться зустріч, із великою ватагою гірше, ніж із малою, а от прудкі коники нам би знадобилися.

— Я вам таких дам, що їх і бахматам ханським не догнати.

Аж тут знову озвався Жендзян, щоб не втратити нагоди:

— І грошей мало нам дав отаман, бо сам не мав, а за Брацлавом мірка вівса — таляр.

— То ходи зі мною до комори, — сказав Бурляй.

Жендзян не змусив себе просити двічі й зник разом зі старим полковником за дверима, а коли за мить з’явився знову, його товстощока фізіономія сяяла радістю, а синій жупан на животі відстовбурчувався.

— Ну, їдьте з Богом, — мовив старий козак, — а як заберете дівчину, загляньте до мене, подивлюсь і я на Богу— нову зозулю.

— Ми не зможемо цього зробити, милостивий пане полковнику, — сміливо відповів Жендзян, — бо ляшка страшенно полохлива і раз уже себе ножем різонула. Боїмося, щоб із нею чого лихого не сталося. Ліпше вже нехай отаман дає собі із нею раду.

— І дасть!.. При ньому вона про страх забуде. Ляшка — білоручкаї Козак їй смердить! — пробурчав Бурляй. — Їдьте з Богом! Тепер уже недалеко!

Із Ямполя до Валадинки й справді було недалеко, але дорога важка, радше не дорога, а всуціль бездоріжжя простиралося перед рицарями, бо в ті часи тамтешні місця були ще пустелею, лише де-не-де забудованою і заселеною. Від Ямполя мандрівці звернули трохи на захід, віддаляючись од Дністра, щоб потім спуститися до Рашкова по Валадинці, бо тільки так можна було втрапити до яру. Уже займався світанок — бенкет у Бурляя затягся до пізньої ночі, і пан Заглоба сподівався, що до заходу сонця їм не знайти яру, а це було йому якраз на руку — він не хотів визволяти Гелени супроти ночі. Тим часом їдучи вони розмовляли про те, як їм досі щастило цілу дорогу, а пан Заглоба, згадавши бенкет у Бурляя, сказав:

— Ви тільки придивіться, яке міцне козацьке братство — вони у всьому один одного виручають! Про чернь я не кажу, яку козаки самі зневажають і для якої, якщо диявол допоможе їм скинути нашу владу, вони будуть іще гіршими панами. Але у братстві вони один за одного ладні у вогонь скочити, не те що наша шляхта між собою.

— Та де там, добродію мій, — заперечив Жендзян. — Я довго серед них жив і бачив, як вони між собою ніби вовки гризуться, а якби не стало Хмельницького, котрий їх то силою, то хитрістю у шорах тримає, враз би один одного пожерли. Бурляй, щоправда, іншим не рівня — це великий вояк, сам Хмельницький його шанує.

— Але ти, мабуть, вихваляєш його за те, що він обдерти себе дозволив. Ех, Жендзяне, Жендзяне! Не помреш ти своєю смертю!

— Це вже, добродію мій, що кому на роду написано! Адже ворога в дурні пошити — і похвально, і Богові догідно!

— Я ж тебе не за це ганю, а за твою зажерливість. Хлопська це риса, недостойна шляхтича, за яку ти будеш у пеклі мучитися.