Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
— Іди, ваша милость, до лиха! — закричав малий рицар.
— Не гнівайся, пане Міхале, бо вже й так надто грізним здаєшся. Поглядаєш на неї, як цап на капусту, а сам насуплений. Я ладен заприсягтися, що тебе завидки беруть, але не для пса ковбаса.
— Тьху! — сплюнув Володийовський! — І не соромно вашій милості на старості літ глупства правити?
— А чого ж ти супишся?
— Бо ти, добродію, гадаєш, що уже все лихо позаду і ми цілком у безпеці, а як на мене, ще добре поміркувати треба, як одного уникнути, а друге обминути. Дорога ще попереду довга, і тільки Бог знає, що нас може спіткати, бо ті краї, куди ми їдемо, вже досі мають бути у вогні.
— Коли я її в Розлогах у Богуна викрав, гірше було, бо ззаду за нами гналися, а попереду був бунт. І все одно я через усю Україну, як через вогняне кільце, пройшов і дістався аж до Бара. А навіщо ж, скажи, голова на в’язах? У найгіршому разі, до Кам’янця не так далеко.
— Ба! Туркам і татарам до нього не далі.
— Що ти мені, ваша милость, розказуєш!
— А те, що є, і ще раз кажу: варто над цим поміркувати. Кам’янець нам ліпше обійти і просто на Бар рушити, бо козаки пірначі шанують, а з черню ми собі зарадимо, а от як нас бодай один татарин запримітить — тоді вже все! Я їхнього брата давно знаю, і знаю, що попереду чамбула з птахами і вовками йти — це зовсім не те, що на нього наткнутися: отут уже й я нічого не вдію.
— Твоя взяла, ходімо до Бара чи кудись у ті краї, а камянецькі липки і черемиси нехай у своїх караван-сараях поздихають! Ваша милость іще не знає, що Жендзян і у Бурляя взяв пірнач. Тепер ми можемо з козаками хоч щодня гуляти. Найгіршу пустелю ми вже проїхали, далі, хвалити Бога, заселений край. Треба б подумати й про те, щоб після вечірнього удою залишитися переночувати на хуторах — для дівчини це і зручніше, і пристойніше. Але мені здається, пане Міхале, що надто вже ти усе в чорних тонах бачиш. Якого дідькаї Невже троє таких хлопців, троє бравих — скажу не лестячи ні собі ні вам — молодців не дадуть собі ради у степу? Поєднаємо нашу хитрість із твоєю шаблею і гайда! Нічого кращого ми не придумаємо. Жендзян Бурляїв пірнач має, а це найголовніше, бо Бурляй тепер усім Поділлям править. Нам би тільки за Бар дістатися, а там уже Ланцкоронський із кварцяними хоругвами стоїть. Уперед, пане Міхале, не гаймо часу!
І помчали вони, не гаючи часу, степом на північний захід так швидко, як тільки могли їх коні нести. Під Могилевом погустішали заселені місця, тож увечері неважко було знайти хутір або село, у яких вони зупинялися переночувати, але рум’яні вранішні зорі заставали їх завше уже в сідлі. На щастя, літо видалося сухе, дні спекотні, ночі росяні, а ранками увесь степ сріблився, наче вкритий інеєм. Вітер висушив розлиті води, річки увійшли в береги, і вершники легко їх долали.
Якийся час їхали проти течії Лозової, затримавшись трохи довше на відпочинок у Шаргороді, де стояв козацький полк — один із тих, якими командував Бурляй. Там зустріли Бурляєвих посланців, і серед них сотника Куну, котрий бенкетував із ними в Ямполі. Той трохи здивувався, що вони не через Брацлав, Райгород і Сквиру в Київ їдуть, але, зрештою, у нього не виникло жодної підозри, особливо коли Заглоба пояснив йому, що той шлях видався їм небезпечним через татар, котрих чекають із боку Дніпра. Куна, у свою чергу, розповів їм, що Бурляй послав його у полк оголосити про похід і що сам полковник з усіма ямпільськими військами і буджацькими татарами от-от прибуде до Шаргорода, звідкіля відразу вирушить далі.
До Бурляя від Хмельницького прискакали гінці зі звісткою, що війна почалася, і з наказом іти на Волинь з усіма полками. Бурляй і сам давно уже рвався в Бар, він чекав тільки татарського підкріплення — під Баром бунтівникам останнім часом почало не щастити. Пан рейментарій Аанцкоронський, розгромивши велику кількість ватаг, захопив місто й розмістив у замку гарнізон. Там на бойовищі полягло кілька тисяч козаків, за них і хотів помститися старий Бурляй або принаймні відбити назад замок. Одначе, розповідав Куна, останній наказ Хмельницького іти на Волинь зашкодив намірам полковника, і облога Бара тепер відкладається, хіба що неодмінно наполягатимуть татари.
— А що, пане Міхале? — казав наступною дня Заглоба. — Бар недалеко, і я міг би там удруге князівну сховати, але хай йому грець, тому Бару! Я вже ні в Бар, ні в яку іншу фортецю не вірю відтоді, як у бунтівників завелося гармат більше, ніж у коронного війська. Мене непокоїть ось що: здається, навколо нас збираються хмари.
— Не лише хмари! — відповів рицар. — Буря за нами валить — татари і Бурляй, котрий, якщо нас дожене, буде вельми здивований, що ми не в Київ, а в протилежний бік поспішаємо.