Вогнем i мечем. Том другий

— Це Валадинка! — мовив він стишеним голосом.

— Уже? — так само тихо спитав Заглоба. — Це ми так близько!..

— Аби нам тільки Бог допоміг! — відповів Жендзян. — Скажіть, добродію мій, якесь закляття, а то страх мене бере.

— Закляття — це дурниці! Перехрестимо річку і яр — ліпше допоможе.

Пан Володийовський був найспокійніший з усіх, але мовчав. Він ретельно оглянув пістолі й підсипав свіжого пороху, потім перевірив, чи легко виходить із піхов шабля.

— Моя свячена куля ось у цьому пістолі, — мовив Жендзян. — Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Вперед!

— Уперед! Уперед!

Через деякий час рицарі опинилися над берегом річки і повернули коней униз за течією. Та раптом пан Володийовський зупинив на хвильку товаришів і сказав:

— Пірнач нехай візьме Жендзян, його чаклунка знає, і нехай він перший із нею заговорить, щоб вона нас не злякалася і не втекла з князівною у який-небудь закутень.

— Робіть зі мною, ваші милості, що хочете, а я перший не поїду, — відмовився Жендзян.

— То тоді їдь останнім, трутню!

Сказавши це, пан Володийовський рушив перший, за ним пан Заглоба, а позаду із запасними кіньми чалапав Жендзян, неспокійно озираючись навсібіч. Копита цокали об каміння, довкола панувала глуха пустельна тиша, тільки дзвінко стрекотіли сарана та польові коники, сховавшись у щілини від спеки: день був спекотний, хоч сонце уже звернуло з полудня. Нарешті вершники виїхали на округле узгір’я, схоже на перевернутий рицарський щит, по якому розкидані були вивітрені й випечені сонцем валуни, що скидалися на руїни, розвалені будинки й костьольні вежі; здавалося, перед ними чи то замок, чи місто, зруйноване вчора ворогом. Жендзян глянув і штовхнув пана Заглобу.

— Це Вороже урочище, — сказав він, — яке мені описав Богун. Тут уночі не пройдеш живим.

— Якщо не пройдеш, то проїдеш, — відповів Заглоба. — Тьху! Що за прокляте місце! Добре, хоч ми не збилися з дороги!

— Вже недалечко! — мовив Жендзян.

— Хвалити Бога! — відповів пан Заглоба і думкою полинув до князівни.

Щось дивне коїлося у нього в душі: дивлячись на ці дикі береги Валадинки, на цю пустельну глушину, він майже не вірив, що князівна так близько — та сама князівна, заради якої він подолав стільки пригод і небезпек, яку так полюбив, що, коли прийшла звістка про її смерть, світ йому став немилий. Але часом людина звикає до будь-якого нещастя, тож пан Заглоба згодом ізжився з думкою, що її викрали, що вона далеко і в Богуновій владі, і тому тепер не осмілювався сказати собі: ось і настає кінець тузі, кінець пошукам, наближається час блаженного спокою. Крім того, й інші питання лізли в голову: що скаже вона, його побачивши? Невже не заллється сльозами? Адже порятунок від довгої і тяжкої неволі спаде як грім із ясного неба. «Шляхи Господні незбагненні, — думав Заглоба, — Всевишній так усе повернути може, щоб чеснота тріумфувала, а кривда була осоромлена». Адже Бог спершу віддав Жендзяна у руки Богунові, а потім з’єднав їх дружбою. Бог зробив так, що війна, лиха мачуха, відкликала дикого отамана з цієї пустки, в яку він, наче вовк, потяг свою здобич. Бог пізніше видав його у руки Володийовського й звів із Жендзяном — і так усе склалося, що ось зараз, коли Гелена, можливо, втрачає останню надію і вже нізвідки, ні від кого не сподівається допомоги, — допомога близька! «Кінець твоїм сльозам і журбі, донечко моя, — думав далі Заглоба, — невдовзі чекає на тебе незмірна радість. Ой! А яка ж вона буде вдячна, як рученята складатиме! Які слова казатиме!»