Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
— Не Черемис то був, а оцей пахолок, котрий навиліт чаклунку прошив. Нечистий у ньому сидить, це правда, але він не міг учинити інакше, бо чаклунка — чи то відчувши щось, чи просто собі — наполягла, що поїде з нами. А як ми могли це дозволити — вона б відразу збагнула, що ми не в Київ їдемо. От він її й застрелив, а я зарубав Черемиса. Справжній був monstrum[62] африканський, і я сподіваюся, що Бог мене за це не покарає. Мабуть, і в пеклі чорти матимуть із ним клопіт. Перед самим від’їздом із яру я поїхав уперед і повідтягав тіла з дороги, щоб ти не злякалася трупів і не мала це за недобрий знак.
А князівна на це:
— Чимало я близьких людей у ці страшні часи неживими бачила, щоб убитих боятися, але все-таки воліла б крові за собою не лишати, аби нас Бог за неї не покарав.
— Не гідно рицаря було так чинити, — різко мовив Володийовський, — тому я й не доклав до цього рук.
— Що тепер, добродію мій, про це сперечатися, — озвався Жендзян, — коли інакше не виходило. — Якби кого хорошого поклали, інша річ, а то ж богопротивна сила! Я сам бачив, як ця чаклунка із чортами змовлялася. Не цього якраз мені жаль!
— А про що ж ти, ваша милость, жалієш? — запитала князівна.
— Богун мені казав, що там закопані гроші, а їхні милості так квапилися, що ніколи було відкопати, хоч місце біля млина я знаю. А ще мені серце крається, що ми стільки всякого добра лишили у тій світлиці, де мешкала панна.
— Бач, якого слугу матимеш! — сказав князівні Заглоба. — Крім свого пана, з самого чорта шкуру злупив би і собі на комір поставив.
— Дасть Бог, пане Жендзяне, не доведеться твоїй милості на мою невдячність нарікати, — пообіцяла Гелена.
— Дякую покірно вашій милості, панно! — відповів нахолок, цілуючи їй руку.
Увесь цей час Володийовський сидів мовчки, попиваючи з бурдюка вино й удавано насупившись, аж поки невластиве йому мовчання привернуло увагу Заглоби.
— А пан Міхал, — зауважив він, — ледве докине якесь слово. І звернувся до Гелени: — Казав я, що краса твоя відібрала у нього розум і мову?
— Лягав би ти краще спати, добродію, попереду цілісінький день, — відповів, збентежившись, малий рицар і швидко заворушив вусиками, ніби заєць, коли хоче чимось похвалитися.
Але старий шляхтич мав слушність. Від незвичайної вроди князівни малий рицар і досі був ніби причмелений. Дивився він на неї, дивився, а в душі себе питав: чи можливо, щоб по землі ходило таке диво? Чимало він бачив у житті красунь: вродливі були панни Анна і Барбара Збаразькі, дивну вроду мала й Ануся Борзобогата, розкішні були і панна Жукувна, до якої залицявся Розтворовський, і Вершулова Скоропадська, і Боговитянка, але жодна з них не могла зрівнятися із цією чудовою степовою квіткою. З ними бував пан Володийовський і жвавий, і балакучий, а тепер, дивлячись на ці оксамитні, ласкаві, млосні очі, на їхні шовковисті торочки, тінь від яких падала аж на обличчя, на розсипане по плечах і спині, як квіти гіацинта, волосся, на стрункий стан, на високі груди, що ледь гойдалися від дихання, од яких линуло звабливе тепло, на лілейну білизну обличчя і трояндові щоки, на малинові вуста, — дивлячись на усе це, пан Володийовський просто слова вимовити не міг і, що найгірше, самому собі здавався незграбним, недоумкуватим і, головне, малим, таким малим, аж смішно було. «Вона княжна, а я хлопчик!» — думав він із гіркотою і радий був би, аби зараз сталася якась пригода, аби із темряви з’явився якийсь велетень — тільки тоді пан Міхал показав би, що не такий він уже й малий, як здається! Допікало його й те, що пан Заглоба, задоволений, певно, що його названа дочка так легко рве очі, щохвилі гмукав, і вже починав глузувати, і підморгував страшенно.
А Гелена тим часом сиділа біля багаття, освітлена рожевим полум’ям і білим місяцем, — розкішна, спокійна і дедалі вродливіша.
— Визнай, пане Міхале, — сказав уранці пан Заглоба, коли вони на хвильку залишилися самі, — що другої такої дівчини немає в усій Речі Посполитій. Якщо ти ще одну таку покажеш, дозволю тобі назвати мене гультяєм і impariatem[63] витримаю спокійно.
— Не заперечую, добродію… — відповів малий рицар. — Диво це рідкісне, незвичайне, я досі такого ще не бачив. Навіть мармурові статуї богинь, що, мов живі, стоять у палаці Казановських, не можуть із нею зрівнятися. Тепер я розумію, чого найкращі мужі голови за неї ладні покласти, — вона того варта.
— А я тобі про що? — вигукнув Заглоба. — Бігме, не збагну, коли вона краща — уранці чи ввечері? Вона увесь час свіжа, мов троянда. Я тобі казав, що колись і сам був красенем незвичайним, але й тоді їй вродою поступався, хоч дехто каже, що вона на мене як дві краплі води схожа.
62
Монстр (лат.).
63
Зарозумілість, незаслужене ставлення (лат.).