Вогнем i мечем. Том другий

— Дасть Бог, пане Жендзяне, не доведеться твоїй милості на мою невдячність нарікати, — пообіцяла Гелена.

— Дякую покірно вашій милості, панно! — відповів нахолок, цілуючи їй руку.

Увесь цей час Володийовський сидів мовчки, попиваючи з бурдюка вино й удавано насупившись, аж поки невластиве йому мовчання привернуло увагу Заглоби.

— А пан Міхал, — зауважив він, — ледве докине якесь слово. І звернувся до Гелени: — Казав я, що краса твоя відібрала у нього розум і мову?

— Лягав би ти краще спати, добродію, попереду цілісінький день, — відповів, збентежившись, малий рицар і швидко заворушив вусиками, ніби заєць, коли хоче чимось похвалитися.

Але старий шляхтич мав слушність. Від незвичайної вроди князівни малий рицар і досі був ніби причмелений. Дивився він на неї, дивився, а в душі себе питав: чи можливо, щоб по землі ходило таке диво? Чимало він бачив у житті красунь: вродливі були панни Анна і Барбара Збаразькі, дивну вроду мала й Ануся Борзобогата, розкішні були і панна Жукувна, до якої залицявся Розтворовський, і Вершулова Скоропадська, і Боговитянка, але жодна з них не могла зрівнятися із цією чудовою степовою квіткою. З ними бував пан Володийовський і жвавий, і балакучий, а тепер, дивлячись на ці оксамитні, ласкаві, млосні очі, на їхні шовковисті торочки, тінь від яких падала аж на обличчя, на розсипане по плечах і спині, як квіти гіацинта, волосся, на стрункий стан, на високі груди, що ледь гойдалися від дихання, од яких линуло звабливе тепло, на лілейну білизну обличчя і трояндові щоки, на малинові вуста, — дивлячись на усе це, пан Володийовський просто слова вимовити не міг і, що найгірше, самому собі здавався незграбним, недоумкуватим і, головне, малим, таким малим, аж смішно було. «Вона княжна, а я хлопчик!» — думав він із гіркотою і радий був би, аби зараз сталася якась пригода, аби із темряви з’явився якийсь велетень — тільки тоді пан Міхал показав би, що не такий він уже й малий, як здається! Допікало його й те, що пан Заглоба, задоволений, певно, що його названа дочка так легко рве очі, щохвилі гмукав, і вже починав глузувати, і підморгував страшенно.

А Гелена тим часом сиділа біля багаття, освітлена рожевим полум’ям і білим місяцем, — розкішна, спокійна і дедалі вродливіша.

— Визнай, пане Міхале, — сказав уранці пан Заглоба, коли вони на хвильку залишилися самі, — що другої такої дівчини немає в усій Речі Посполитій. Якщо ти ще одну таку покажеш, дозволю тобі назвати мене гультяєм і impariatem[63] витримаю спокійно.

— Не заперечую, добродію… — відповів малий рицар. — Диво це рідкісне, незвичайне, я досі такого ще не бачив. Навіть мармурові статуї богинь, що, мов живі, стоять у палаці Казановських, не можуть із нею зрівнятися. Тепер я розумію, чого найкращі мужі голови за неї ладні покласти, — вона того варта.

— А я тобі про що? — вигукнув Заглоба. — Бігме, не збагну, коли вона краща — уранці чи ввечері? Вона увесь час свіжа, мов троянда. Я тобі казав, що колись і сам був красенем незвичайним, але й тоді їй вродою поступався, хоч дехто каже, що вона на мене як дві краплі води схожа.