Вогнем i мечем. Том другий

Пан Володийовський поволі звикав до її незвичайної вроди, та оскільки мандрівка їх зближувала, він нарешті й звик. Тоді й дар мови до нього вернувся, і веселість. Часто, їдучи поруч неї, він розповідав про Лубни, а найбільше про своє зі Скшетуським приятелювання, бо завважив, що про це вона радо слухає. Іноді він дражнив її, кажучи:

— Слухай-но, я ж Богунів приятель і до нього тебе, мила панно, везу.

А вона, ніби страх як злякавшись, складала руки і ну тоненьким голосом благати:

— Не роби цього, лютий рицарю, ліпше зарубай відразу.

— Ні, я таки це зроблю! — відповідав суворий рицар.

— Зарубай! — повторювала князівна, мружачи свої чудові оченята і підставляючи йому шию.

А в малого рицаря мурашки починали бігати по крижах. «Ох і дівчина, як вино в голову б’є! — думав він. — Але не вп’юся я ним, бо чуже», — і шляхетний пан Міхал, стріпнувшись, пришпорював коня. Але тільки-но він пірнав, як нурець, у високі трави, мурашки відразу ж мов рукою знімало і вся увага зверталася на дорогу: чи нема небезпеки, чи не збилися з дороги, чи не пахне якоюсь халепою? Тож, зіпнувшись у стременах, пан Володийовський виставляв лляні вусики над гойдливими хвилями трав і дивився, принюхувався, як татарин, що нишпорив у бур’яні в Дикому полі.

Пан Заглоба теж був у чудовому настрої.

— Тепер нам легше тікати, ніж тоді на Кагамлику було, коли ми, як собаки, висолопивши язики, на своїх двох тягли, — сказав він. — Горло у мене тоді так пересохло, що язиком можна було дошки стругати, а зараз, хвалити Бога, і вночі відпочити можна, і горло час від часу промочити є чим.

— А пам’ятаєш, ваша милость, як ти мене на руках через воду переносив? — нагадала Гелена.

— Скоро й ти, дай Боже дочекатися, когось на руках носитимеш: Скшетуський про це подбає!

— Хе-хе, — сміявся Жендзян.

— Облиш, ваша милость, прошу тебе, — шепотіла князівна, зашарівшись і опускаючи очі.

Отак вони розмовляли собі в степу, аби збавити час у дорозі. Нарешті за Бареком і Йолтушковом почалися місця, де на кожному кроці зустрічалися свіжі сліди, залишені війною. Тут досі розбійничали озброєні зграї, тут же недавно палив і вбивав пан Ланцкоронський, котрий лише кільканадцять днів тому відступив до Збаража. Від тутешніх жителів наші подорожні довідалися також, що Хмельницький із ханом вирушили з усіма силами на ляхів, а радше, на рейментарів, чиї війська бунтуються, бажаючи служити тільки під булавою князя Вишневецького. При цьому всі передрікали, що тепер уже на когось прийде погибель: або на ляхів, або на козаків, коли батько Хмельницький зустрінеться з Яремою.

Тим часом увесь край був ніби у вогні. Всі хапалися за зброю і йшли на північ, аби з’єднатися з Хмельницьким. З низу Дністра валив Бурляй з усією раттю, а дорогою вливалися у неї нові й нові загони із гарнізонів, постоїв і пасовиськ, бо всюди надійшов наказ виступати. Йшли сотні, хоругви, полки, а поряд текла бурхливим потоком чернь, озброєна ціпами, вилами, ножами, списами. Конюхи й чабани покидали свої коші, хуторяни — хутори, пасічники — пасіки, дикі рибалки — свої придністровські очерети, мисливці — бори. Села, містечка й міста порожніли. У трьох воєводствах по селах лишилися тільки старі жінки та діти, бо навіть молодиці пішли за козаками на ляхів. А водночас зі сходу наближався з усіма головними силами Хмельницький, як зловісна буря змітаючи на своєму шляху великі й малі замки, вимордовуючи недобитків від минулих походів.