Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
Ще один приклад: коли Гельсінгфорс кінець кінцем з’являється у вітальні, то не входить, а ніби запливає в своєму переливчастому шовковому халаті, під яким, цілком очевидно, більш нічого нема. Навіть не глянувши на мене, вона сідає в єдине крісло й каже мені так, як ото відштовхують ногою — правда, без грубощів — улюбленого пса:
— Сідайте!
Це вже занадто. Якось по-дитячому. В цю мить я відчуваю не образу, а щось на зразок потішної зневаги. Мені здається, що Гельсінгфорс, поводячись так підло, могла б виявляти більше хитрощів. Я насилу переконую себе в тому, що ця жінка дуже небезпечна й що моє становище дуже критичне.
Гаразд. Я сідаю на табурет, втуплююсь очима в грінки і, раптом завваживши, що голодний, чекаю.
Гельсінгфорс п’є чай і мовчить. Я здогадуюсь: ця жінка намагається справити на мене враження — мовляв, чаювання, як і все, що вона робить, для неї священне і, коли вона п’є чай, то весь світ завмирає й дивиться на неї. Відверто кажучи, вона марно старається: я в це не вірю.
Зрештою, в Блувіллі я маю до діла із справжніми людьми: Пірс, Берідж, Стайном, Гребелом… Навіть містер Берроу в певному розумінні справжня людина, він вірить у свій бюрократизм. До того ж сторожова вежа, колючий дріт, лабораторія і складне громадське життя в таборі з його кастами, підслуховувальними пристроями та підпільною діяльністю — це щось певне й реальне. А тут усе фальшиве. Починаючи із самого будинку. Здалеку він нагадує зведене з кругляка бунгало, яких так багато в штаті Вермонт. Та коли заходиш усередину, відкриваєш у ньому басейн з мармуровими бортами. А втім, чого це Гельсінгфорс вирядилася, наче для кінозйомки? За кого вона себе видає — за античну героїню? За священне страховисько? Та ні, вона вражає тільки своїми розмірами. Відберіть у Гельсінгфорс зріст та м’язи — що тоді від неї залишиться? Жорстока ділова жінка, погано вихована мільйонерка, нестерпний капрал!
Я сиджу на табуреті мовчазний, байдужий, з потупленими очима. Але це я такий тільки з вигляду. А в душі регочу, Я глузую з господині. Зневажаю її. Обливаю подумки брудом. Ця Гельсінгфорс наскрізь просякнута фальшем. Банальна садистка-параноїчка. Вона має себе за Нерона, тому й шмагає батогом свою найближчу подругу. Власне, хоч Гельсінгфорс така груба й навіть вульгарна, в її вдачі нема нічого особливого, тільки їй притаманного.
Я доходжу такого висновку — хоч це й досить небезпечно, — забувши, що моє життя в її руках. І не тільки моє. Доторкнувшись до неї, я на очах знову стаю фалократом. Я поринаю — я теж! — у садистські мрії далеко не найкращого штибу. Наприклад, я подумки підводжуся, хапаю табурет, б’ю ним Гельсінгфорс по голові і, скориставшись із того, що вона непритомніє, ґвалтую її.
І саме в цю мить подумки зґвалтована мною Гельсінгфорс ставить чашку на тацю й дивиться на мене: цей її погляд я назвав би добродушним. Тепер голос у неї стає безбарвним, к пазурі — не такими колючими. Господи, як погано вона грає! Як фальшивить! Як виказує свої наміри! Ніби я не здогадуюсь, як жорстоко вона накинеться на мене після цього солодкого початку!
— То як там справи у вашій лабораторії?
— Дуже добре.
Гельсінгфорс одразу ж кидає:
— Аж надто добре! — І додає: — Я отримала доповідну записку про надміру інтимні взаємини між вами й Берідж.
Я байдуже відповідаю:
— Берідж виконує важливу адміністративну роль, я часто бачуся з нею, і останнім часом наші взаємини набагато поліпшились.
Гельсінгфорс мовчить. Потім устромляє носа в чашку, виймає його звідти й сухо каже:
— Я одержала ще одну доповідну записку про ваше двозначне ставлення до Фрідмен і місіс Берроу.
— До якої Фрідмен?
До охоронниці, яку ви називаєте Пуссі.
Помовчавши, я відповідаю:
— Слово «двозначне» не зовсім точне. Я ставлюсь до названих вами осіб цілком стримано, хоч і не можу заперечувати свого мимовільного потягу до них.
Гельсінгфорс обпалює мене крижаним поглядом. А я запитую себе, навіщо так безглуздо їй признався. Може, тому, що, заперечивши свої теплі взаємини з Берідж, хотів звернути все на двох інших жінок? Ні, не тому. Просто погана гра Гельсінгфорс надто дратує мене, і я граю свою роль абияк. Не в своєму дусі. Я ще раз переконуюсь: не можна добре грати, якщо хтось фальшивить!
— Сподіваюся, докторе, — рішуче каже Гельсінгфорс, — що ви усвідомлюєте всю серйозність своїх стосунків.
Проте її вдавана турбота про мою моральну систему не дуже мене переконує.
— Усвідомлюю, — киваю головою я. — Проте ви, гадаю, ждете від мене щирої відповіді.