Дух животворить… Читаємо Сковороду

Пізніше Арістотель у «Нікомаховій етиці», класичній пам'ятці античного евдемонізму, прямо пов'язує щастя з мораллю, означивши його як розумну діяльність душі по здійсненню «арете» — чесноти, як наслідок свідомого подолання тяжіння до чуттєвих насолод заради досягнення внутрішньої свободи.

Все те, що різні школи античної евдемоністичної етики розглядали як доконечні передумови щастя: сократівське й платонівське мудре самообмеження, котре спирається на розум і почуття міри; аристотелівське вміння керувати пристрастями, щоб вони, вийшовши з-під контролю, не поневолили людину; прагнення стоїків до гармонії з природою, з Логосом, їхній ідеал автаркії — самозадоволення; презирство кініків до життьового «диму», до норм масово-стереотипної моралі, притаманне їм — часом аж до епатажу — опрощення, — все це, поза сумнівом, тією чи іншою мірою є близьким Сковороді. Характерно, що в одному з творів («Бесіда 1-ша») він згадує Діогена Синопського, а в адресованому С. Тев'яшову супровідному листі до трактату «Книжечка, що називається Silenus Alkibiadis, тобто Ікона Алківіадська (Ізраїльський Змій)» Сковорода підкріплює свої судження про істинне щастя посиланнями на Сократа, «боговидця» Платона, Горація, Сенеку. Але особливо, як свідчить лист, йому близький у цьому питанні (а надалі ми матимемо нагоду переконатися, що не тільки в цьому) Епікур.

Хтось із читачів, можливо, буде здивований, ба навіть шокований: Епікур? Цей проповідник задоволення як цілі життя? Духовний батько епікурейства, що з ним багато хто здавна звик пов'язувати культ плотських насолод, ласолюбства, низьких пристрастей? Що спільного може бути з ним у Сковороди?

Неначе передбачаючи подібні здивовані запитання, Сковорода з гіркотою нарікає на те, що люди, «не розкусивши» суті вчення великого грека, «знеславили Епікура за насолоду і вважали його самого пастухом стада свиней…» (II, 7). Філософ хоче спростувати цю образливу помилку, він захищає Епікура навіть від одного з найулюбленіших своїх авторів — Плутарха (в коментарі до перекладу твору «Про спокій душі»).

Кривотлумачення етичних поглядів Епікура є одним із поширених і вельми чіпких історично-філософських забобонів, що його не вповні подолано й по сьогодні. Це тлумачення склалися спершу під впливом філософських супротивників Епікура — школи стоїків (дарма що — отакий парадокс! — у тих і тих чимало схожого), потім закоренилося в суспільній свідомості, поміж іншим і в масовій, багатовіковими зусиллями теологів-доґматиків од християнства, які бачили в грецькому філософові одного з найнебезпечніших опонентів у своїй боротьбі проти ідеалу земного щастя. Навіть такий знавець і шанувальник еллінізму, як Климент Олександрійський, закликав всіляко остерігатися Епікурової філософії, триматися від неї якомога далі.