Дух животворить… Читаємо Сковороду

Сковорода, поза сумнівом, знав Епікура не з чуток і не з кривотлумачень, а з першоджерел; у кожному разі, знаменитий «Лист до Менекея», де грецький філософ викладає свої етичні погляди, напевно був йому знайомий. Знав він і цінував в Епікурі те, що зумисне замовчувалося або викривлювалося, звульґаризовувалося несовісними коментаторами: його прагнення жити в згоді з природою, навколишньою і своєю, внутрішньою; мудра небоязність перед майбутнім, у тому числі перед смертю; відмова від мирської марноти; піклування про душевне й тілесне здоров'я, про незворушність духа; стриманість у бажаннях, готовість і вміння бути задоволеним малим. За леґендою, в Афінах над брамою створеного Епікуром саду, де містилася його школа (вона, до речі, проіснувала шість століть), був такий напис: «Гостю, тобі буде тут добре; тут вдоволення є найвищим благом». І справді, того, хто приймав запрошення і входив у браму, чекав кухоль свіжої води й таріль ячної каші…

Так, Епікур ґрунтував свою етику на засадах вдоволення, «солодкості», але це не мало нічого спільного з гедоністичною гонитвою за мимобіжною насолодою, скороминущими плотським радощами. За Епікуром, поняття вдоволення незміренно глибше, головна його суть — подолання страждання, задоволення найнеобхідніших потреб, а не потурання примхам чи поганим звичкам.

Як зауважує в своїх розмислах про Епікура Сковорода, головне в житті не «ситість тілесна», а «кураж серця», «насолода і веселість серця» (II, 7), що і є запорукою щастя.

Послухаймо самого Епікура. «…Коли ми говоримо, що вдоволення є кінцевою метою, — пояснює він Менекеєві, — ми розуміємо не вдоволення розпусників і не вдоволення чуттєвої насолоди, як гадає дехто з тих, хто не знає, або не погоджується, або невірно розуміє, ми маємо на увазі свободу від тілесних страждань і від душевних турбот. Ні, не пиятика й гульня, не насолода рибою та всіма іншими наїдками, що дає розкішний стіл, але тверезий розсуд, який досліджує причини всякого вибору та уникання і виганяє [фальшиві] опінії, які спричиняють у душі велике заворушення. Початком усього цього й найбільшим благом є розважність… Од розважності походять усі інші чесноти, вона вчить, що не можна жити приємно, не живучи розумно, морально й справедливо, й навпаки, не можна жити розумно, морально й справедливо, не живучи приємно. Адже всі чесноти за природою своєю сполучені з життям приємним, і приємне життя від них невід'ємне»[215].