Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наукова думка
- ISBN: 978-966-00-1458-9
- Жанр: История
Электронная книга - «Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку». Краткое содержание книги:
Аналіз історико-правової реальності тісно пов’язується з еволюцією теоретичних і суспільно-політичних поглядів на призначення правосуддя та судової влади.
Звертається особлива увага на історичний досвід, який доцільно врахувати у процесі сучасної судової реформи в Україні.
Монографія розрахована на широке коло науковців, викладачів, аспірантів, студентів, юристів-практиків, усіх, хто цікавиться проблемами судової влади.
Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування через обрання рад присяжних повірених. Вищий нагляд за ними належав судовій палаті й Сенату.
Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах. За статистикою, в 1910 р. на одного присяжного повіреного Харківської судової палати припадало 112,6 кримінальних і цивільних справ, Київської — 81,3, Одеської — 88,6[508]. Водночас вони не мали права захищати в суді інтереси своїх рідних; купувати або в якийсь інший спосіб набувати права своїх довірителів по тяжбах; бути повіреним обох сторін, що тяжаться, або переходити від однієї сторони до іншої в одному й тому ж процесі; їм також заборонялося розголошувати таємниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її завершення. За порушення цієї умови присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності. За свою роботу присяжний повірений отримував певну винагороду, яка залежала від домовленості з довірителем. У певних ситуаціях юридична допомога надавалася безкоштовно.
Існувала такса оплати праці адвоката, затверджена міністром юстиції для ведення цивільних справ у 1868 р. (відлік гонорару йшов від ціни позову). З присяжного повіреного його довіритель міг стягнути завдані недбальством адвоката збитки. Серйозні зловживання могли мати наслідком кримінальне переслідування присяжного повіреного.
У 1874 році поряд з присяжною адвокатурою було засновано інститут приватних повірених. Приватні повірені допускалися до виконання повноважень на підставі посвідчень, отриманих від з’їзду мирових суддів, окружного суду або судової палати та за умови внесення ними щорічного мита. Приватними повіреними могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти в суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації[509]. Для отримання свого звання їм було необхідно скласти іспит в окружному суді або судовій палаті, які видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ. На відміну від присяжних повірених приватні повірені могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані та які здійснювали нагляд за їхньою діяльністю.
Приватні повірені не мали права вести більше трьох цивільних справ на рік. Такого обмеження не існувало щодо ведення кримінальних справ. Оплата послуг приватних повірених здійснювалася клієнтами за угодою. Суди, при яких перебували приватні повірені, мали право застосовувати до них дисциплінарні заходи впливу: попередження, догану, заборону адвокатської практики, виключення зі складу повірених. Міністр юстиції міг усунути від участі в судових справах приватних повірених, яких він вважав такими, що не відповідають званню повіреного.
Серед інших нововведень Судової реформи було запровадження інституту нотаріусів. Згідно зі статтею 420 Заснування судових установлень у столицях, губернських і повітових містах, а в разі потреби і в повітових містах перебувають нотаріуси, які завідують піднаглядом судових місць, вчиненням актів та іншими діями щодо нотаріальної частини на підставі особливого про них положення. Таке Положення про нотаріальну частину було затверджено Олександром II 1866 р. й зберігало свою чинність до 1917 р.
Як уже зазначалося, Судова реформа не охопила всіх сторін судівництва Російської імперії. Згідно із Селянською реформою 1861 р. у зв’язку з ліквідацією поміщицького права вотчинної поліції та юстиції, як один з органів сільського самоврядування були створені волосні суди. Це були станові суди, які розглядали виключно селянські справи. Їх предтечею були селянські суди, які існували у державних селян згідно з селянським судовим статутом 1839 р. Становий характер суду підкреслював юридичну відособленість селянства і самобутність правових поглядів сільського населення. У волосних судах, за підрахунками П. А. Гільдебрандта, розбирали свої спори 95 % всіх селян Росії[510]. Рішення та вироки волосного суду вважалися остаточними й виконувалися сільськими старостами[511]. Згідно з імператорським указом від 11 травня 1888 р. рішення волосних судів у селянських справах не можна було оскаржити навіть у Сенаті[512].
508
История русской адвокатуры. — Т. 2. — М., 1916. — С. 49.
509
Святоцький О. Д. Адвокатура / О. Д. Святоцький, В. В. Медведчук, Т. Г. Захарченко // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — Т. 1. — К.: «Українська енциклопедія», 1998. — С. 44.
510
Гильдебрандт П. А. Труды этнографическо-статистической экспедиции / П. А. Гильдебрандт. — СПб., 1872. — С. 3–14.
511
Щербина П. Ф. Указ. соч. — С. 162.
512
ЦДІАУК. — Ф. 442, оп. 618, спр. 118, арк. 1.