Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Однією з демократичних особливостей реформи стало створення інституту присяжних засідателів. Присяжні засідателі брали участь у розгляді кримінальних справ у окружних судах і виносили вердикт щодо винності або невинуватості підсудних. Рішення не підлягали апеляції та могли бути оскаржені лише в касаційному порядку до Сенату.

Введення суду присяжних на українських землях відбувалося також поетапно. Найперше, в 1867 році, він був втілений у практику Харківського, Сумського та Ізюмського окружних судів. Найпізніше, в 1880 році, суд присяжних отримав практичне застосування на теренах Правобережної України — в Київському, Уманському, Кам’янець-Подільському, Житомирському та Луцькому окружних судах[493].

Колегія присяжних складалася з 12 основних засідателів та двох запасних, визначених на підставі жеребкування, ретельно підібраних адміністративною та судовою владою. Рішення присяжних приймалося з кожного питання більшістю голосів. Характерно, що формально широка компетенція суду присяжних була на самому початку його діяльності значно звужена: йому заборонялося розглядати справи щодо політичних і релігійних злочинів, щодо жебраків та деякі інші, а потім і справи щодо різного роду посягань на посадових осіб.

За законом присяжним засідателем міг бути обиватель, російський підданий, віком від 25 до 70 років. Вводився ценз осілості в даному повіті — до двох років. Не допускалися до участі в суді злочинці, неспроможні боржники, німі, сліпі, глухі, божевільні, а також особи, які не володіли російською мовою. Також був установлений високий майновий ценз. У загальні списки також не включалися військовозобов’язані, вчителі народних шкіл, священнослужителі та особи, які перебували на службі в приватних осіб[494]. Таким чином було обмежено участь широких верств населення в здійсненні правосуддя, а суд складався з осіб, бажаних уряду.

В архівних джерелах ми зустрічаємо інформацію, яка так характеризує діяльність присяжних засідателів: «…Присяжні засідателі за поодиноким винятком вимовляли по совісті неупереджені вироки з повною свідомістю святості покладених на них обов’язків»[495]. Проте повної довіри у влади до присяжних не було, і коло справ, які підлягали розгляду за участю присяжних засідателів, послідовно звужувалося. Зокрема, 1866 р. з нього було вилучено справи, що стосувалися преси; 1878 р. — справи щодо злочинів проти порядку управління, 1889 р. — справи про службові злочини. За законом від 28 квітня 1887 р. для присяжних засідателів було підвищено ценз — читати російською мовою, володіти більшим майном, порівняно з тим, що було регламентовано Судовими статутами у редакції 1864 р.[496] Вилучені з компетенції суду присяжних категорії справ розглядалися у першій інстанції особливою присутністю судової палати за участю трьох станових представників, у ролі яких здебільшого виступали предводителі дворянства, міські голови та волосні старшини.