Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Відтепер у структурі судової влади створювався інститут судових слідчих. У попередньому розслідуванні виділялися дві самостійні форми — дізнання та попереднє слідство, слідчі наділялися широкими процесуальними повноваженнями, встановлювався судовий контроль за їхньою діяльністю. Разом з тим у 1860–1864 рр. зберігалися залежність слідчого від адміністративної влади в особі губернатора, становий характер провадження, формальна теорія доказів, відсутність змагальності.

Судові статути створили правову базу, сприятливу для успішної реалізації інститутом судових слідчих своїх функцій у повному обсязі, забезпечили його гармонійне інтегрування в систему нового кримінального судочинства, поширили на судових слідчих принцип незалежності й незмінності, що мало забезпечити їхню самостійну діяльність на благо правосуддя. Судові слідчі вважалися членами окружного суду, але закріплювалися за певними дільницями, число яких встановлювалося спеціальним розкладом і штатом. Правовий статус судових слідчих визначався спеціальними інструкціями. Ними також регламентувалися порядок проведення слідства, відносини слідчих з поліцією та судовими установами тощо. Судові статути встановлювали певні вимоги до кандидатів на посаду судового слідчого: ними могли бути особи, які мали вищу юридичну освіту або ж довели на службі свої пізнання щодо судової частини. Міністру юстиції надавалося право призначати в кожний окружний суд судового слідчого з найважливіших справ.

Судовий слідчий, здійснюючи попереднє слідство, мав встановити як обставини, що викривають обвинуваченого, так і обставини, що його виправдовують. Його неупередженість забезпечувалася не процесуальною позицією в справі, а статусом носія судової влади. У певному сенсі судовий слідчий був арбітром у суперечці сторони звинувачення (прокурора, вимоги якого про провадження слідчих дій, спрямованих на збір доказів, що викривають обвинуваченого, були обов’язкові для судового слідчого) і сторони захисту (обвинуваченого, який мав право бути присутнім при допитах свідків, провадженні інших слідчих дій)[499].

Важливою складовою Судової реформи стала реорганізація прокуратури. Було введено посади прокурора та його товаришів (помічників) у окружних судах, судових палатах та Сенаті. Прокуратура включалася в судове відомство, але мала свою особливу організацію, яка ґрунтувалася на принципах суворої ієрархічності, єдиноначальності й узаємозамінності. На чолі прокуратури був поставлений генерал-прокурор, що був одночасно й міністром юстиції. При Сенаті перебували обер-прокурори та їхні товариші в кожному з касаційних департаментів, а також у загальних зборах департаментів Сенату[500]. Прокурори та їхні товариші перебували також при судових палатах і окружних судах. Обер-прокурори й прокурори судових палат підпорядковувалися генерал-прокурору, прокурори окружних судів — прокурорам судових палат, товариші прокурорів — відповідним прокурорам. Окрім загальної прокуратури, існувала ще й військова та військово-морська прокуратура[501].