Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

У зв’язку з перетворенням прокуратури змінювалася і система органів прокурорського нагляду: губернська прокуратура мала поступитися місцем прокуратурі, створюваній в судових округах. Але проведення Судової реформи йшло повільно, тому в 60-90-ті роки XIX століття в прокурорському нагляді існувало буцімто дві підсистеми: «губернська» і «судова» прокуратура. У квітні 1866 р. нові прокурори та їхні товариші приступили до своїх обов’язків лише в десяти губерніях, а також у Петербурзькій та Московській судових палатах. Укладачі Судових статутів виходили з неможливості поширення дії нових законів одразу на всій території імперії. Міністром юстиції 27 листопада 1865 р. було подано в Державну раду нове «Положення про губернську прокуратуру», яке було затверджено імператором 7 березня 1866 р. і дістало силу закону[505]. Це Положення діяло в усіх губерніях, де ще не почали діяти загальні суди й відповідні прокурори. У цьому акті, зберігаючи губернську прокуратуру, яка залишалась у безпосередньому підпорядкуванні міністра юстиції, законодавець прагнув максимально наблизити її до суду, скорочуючи, по можливості, функції загального нагляду. На відміну від нової прокуратури губернська спочатку не приймала на себе функції обвинувачення.

Законодавство царської Росії встановило дуже суворі вимоги для заміщення прокурорських посад. Крім вищої юридичної освіти, від кандидатів на заміщення прокурорських посад вимагали значного службового стажу й особливої політичної благонадійності. Усі прокурори судових палат, 95 % прокурорів окружних судів і 90 % їхніх товаришів були дворянами (решта — вихідцями із духовенства, буржуазії та чиновників). Переважна більшість чинів прокуратури були реакціонерами й монархістами[506].

Реорганізована прокуратура стала однією з головних ланок державного апарату у боротьбі з революційними й національно-визвольними рухами.

Судова реформа 1864 р. започаткувала в Росії адвокатуру. Адвокати йменувалися повіреними та поділялися на дві категорії: присяжних повірених і приватних повірених (з 1874 р.).

Спочатку виник інститут присяжних повірених при окружних судах і судових палатах. Присяжні повірені не перебували на державній службі, однак підбиралися за тими ж високими класовими цензами, що й чиновники судово-прокурорських органів. Так, претендент мусив мати атестат університету про закінчення юридичного факультету і, крім того, прослужити не менше п’яти років у судовому відомстві або ж бути не менше п’яти років кандидатом на службові посади або помічником присяжного повіреного. Важливе значення мала «благонадійність» кандидата. Присяжними повіреними не могли бути особи, які не досягли 20-річного віку, іноземні громадяни, особи, оголошені неспроможними боржниками, тощо. Для осіб нехристиянських віросповідань вступ до адвокатури був обмежений низкою додаткових умов. Прийом до присяжних повірених здійснювала рада присяжних повірених при судовій палаті. Після обрання повірені приносили присягу. Відмова в прийнятті оскарженню не підлягала. Особи, прийняті в число присяжних повірених радою однієї з судових палат, користувалися правом виступу в судових органах інших судових палат[507].