Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Характеристика перетворень у судовій сфері, які були здійснені в Російській імперії в другій половині XIX ст., не буде повною, якщо не дати оцінки змінам, що відбулися після приходу до влади Олександра III і дістали в історіографії назву «контрреформ». Не викликає сумнівів, що ці зміни, які за своїм змістом так чи інакше відступали від положень Судових статутів 1864 р., слід розглядати в загальному контексті політико-правових процесів кінця XIX ст.

Питання переходу до охоронного курсу стали предметом доволі гострої дискусії серед сучасників. У працях громадських і політичних діячів консервативної спрямованості К. П. Победоносцева, М. В. Муравйова, М. X. Бунге, О. Д. Пазухіна, М. Н. Каткова, В. П. Мещерського, М. П. Гілярова-Платонова обґрунтовувалась необхідність коректив здійснених раніше реформ, їх пристосування до національних традицій, способу життя, усталених релігійних норм. Роботи ліберальних правознавців Б. М. Чичеріна, О. Д. Градовського, С. А. Муромцева містили трактовку доцільності запровадження і визначення меж чинності виключних заходів правового регулювання.

У радянську добу питання функціонування державного апарату царату досліджувалися крізь призму класового підходу. П. А. Зайончковський, М. П. Єрошкін, І. В. Оржеховський, М. О. Троїцький, О. М. Кузнецова критично оцінювали світогляд та діяльність Олександра III та його оточення. Зокрема, Д. В. Чернишевський схарактеризував урядову політику Росії як каральну, спонтанну, безсистемну реакцію на революційно-терористичну загрозу[524]. І. В. Вороній оглядово розглянув модернізацію органів місцевого самоврядування, суду присяжних та створення інституту земських дільничних начальників[525].

У сучасній російській історичній та історико-правовій науці інтерес до історії другої половини, а особливо кінця XIX ст., значно посилився. При цьому даються нові інтерпретації політико-правових процесів тієї доби. Розуміння консервативної стратегії як необхідної умови спокійного переживання суспільством «цивілізаційних стрибків» сформульовано в працях В. Г. Графського, Н. М. Єфремової, В. О. Твардовської, Р. Г. Еймонтової. Переоцінку особистості Олександра III містять дослідження О. М. Боханова, О. В. Репнікова. Роль охоронної доктрини в розвитку російської державності підкреслює І. А. Ісаєв.

У новітньому дослідженні — докторській дисертації Н. И. Біюшкіної — запропоновано навіть уважати, що внутрішньополітичні заходи російського уряду кінця XIX ст. — це: «1) трансформація ліберальних перетворень 60-х рр. XIX ст., здійснювана видатними державними і громадськими діячами — представниками російського патріотичного консерватизму з метою поновлення законності та правопорядку; 2) адаптація всіх сфер державного управління до соціально-економічних та політично-правових реалій 70-90-хрр. XIX ст., що змінилися, з урахуванням основних підвалин російського суспільства і держави; 3) прогресивний розвиток Російської держави, здатної адекватно й оперативно протидіяти в рамках закону наявній загрозі революційного тероризму та інших екстремістських сил»[526]. Важко погодитися з цими висновками (в них, як видається, занадто багато модернізації історії, прихованої апологетики сучасного російського політичного режиму), але вони все-таки спонукають дещо переглянути традиційну оцінку заходів досліджуваного періоду (зокрема в судовій сфері) як суто реакційного курсу.