По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
— Досить! Устати з-за столу!
Сердечно подякували господарям і провели з ними «військову нараду». Було вирішено прийняти пропозицію лісника й проїхати двадцять кілометрів підводою.
Півдня втікачі спали в клуні на сіні, а коли господар побудив їх, на подвір’ї вже стояв парокінний візок з плетеним васагом, запряжений ситим гнідим конем.
— У нас так їздять, — сказав лісник, помітивши здивований погляд Колесника. — Пара коней рідко в кого. Вона потягне, наша коняка, не сумнівайтеся, скільки в вас там тої ваги лишилося… Шкіра та кості.
Він вручив кожному торбу з харчами й пару постолів, пошитих (устиг, видно, за цей час!) із шкіри дикого кабана. Це був неоціненний подарунок, бо їхнє жалюгідне взуття ледве трималося на ногах.
Господар повкладав утікачів на дні васага, прикрив гарненько сіном, а зверху поставив щось важке. Здається, це були кошики з яблуками, бо крізь запах сіна почав проникати аромат улежаних яблук.
— Ну як, хлопці?
— Добре.
— Сідай, Тетяно.
Он як! їх повезе господиня. Ну що ж, може, навіть краще. Навряд чи хто запідозрить, що жінка відважилася везти радянських військовополонених, які втекли з табору.
— Щасливо.
— Дякуємо, господарю. Вік пам'ятатимемо.
Тетяна Никифорівна вмостилася на передку.
— Вйо! — і візок покотився м’якою трав’янистою дорогою.
Шикарно, краще не придумаєш. Тетяна Никифорівна нудьгувати не дає. Як тільки від’їхали від двору, почалися розпитування й розповіді. Крізь сіно все чути добре, наче сидять рядком та й розмовляють. Скаже їх візничка: «Тихо!» — замовкнуть. За хвилину-дві почується глухий стукіт зустрічної підводи. «Слава Йсу!» — «Навіки слава!» — «Куди зібралася, Тетяно?» — «До сина, за внуками скучила». — «Дід Іван здоровий?»— «Здоровий, богу дякувати…»
Проїхала підвода, й знову розповіді Тетяни Никифорівни: яке те море Азовське ласкаве, а в бурю страшне, як восени ловлять під Генічеськом кефаль, що нагуляла жиру в Сиваші, як пригнали до них полонених австрійців, «Я, як побачила його вперше, Ваню свого, аж злякалася — худий, вуса чорні, як у таргана, а очі… очі добрі такі, сумні, в мене відразу серце тьохнуло. Передчуття все-таки було. Повірите — з першого разу».
Південне сонце, солоний вітер моря, молодість, тривожне, повне страхів кохання… Не забуде цього Тетяна Никифорівна ніколи. Розказує вона, й чути, як сякається, сльози втирає або сміється радісно. Перед самою війною збиралася поїхати на батьківщину, знайшла там брата, сестер, листи й фотокарточки від них одержала. Зібралася, а тут війна клята. Мабуть, так уже судилося їй, і не думає побувати в рідних краях, одного в бога благає — аби сини повернулися з війни.
Так і їхали. Минули двоє сіл. Тетяна Никифорівна перекидалася словами із знайомими, досить довго розмовляла з якоюсь жінкою, частувала її хлопчика яблуками. Мимо — чути було — проходили люди. Потім поїхали далі, й знову повільна розмова в дорозі. Серце в Колесника ні-ні та й заниє в тривозі. Надто вже добре й до неправдоподібності щасливо складалося в них усе того дня, а він не любив, коли удачі йдуть одна за одною, знав, — так не може тривати довго.
Тридцять кілометрів провезла їх Тетяна Никифорівна. Висадила в лісі, розказала, якого напрямку треба триматися, щоб перейти найближчу залізницю, й схлипнула прощаючись: «Рідненькі мої…»
Через два дні втікачі знову зустрілися з людьми.
Вийшло так, що після великого нічного переходу світанок застав їх у полі. Попереду, кілометрів за два, як здалося Колесникові, темнів великий ліс. Вирішили проскочити цю відстань, щоб днювати в лісі. Поспішали з усіх сил, пройшли два обіцяних Колесником кілометри, а ліс віддалявся й віддалявся від них, розростався вшир, захоплюючи половину горизонту.
Уже порожевіли вершки дерев, коли вони вскочили в ліс. Виявилося, їх помітили й чекали. Двоє… Вони були в зелених сукняних кашкетах — поширений серед місцевих жителів головний убір, — добротних куртках, чоботях. В одного на грудях висів німецький автомат, другий здійняв з плеча гвинтівку.
— Стій! Що за люди, куди йдете? — недобре мружачи очі, запитав той, що був озброєний автоматом — молодий, білявий, схожий на німця.
Поліцаї, партизани — не розбереш. Для партизанів, мабуть, надто добре одягнені. Вимова в молодого чиста, схоже — українець. Може, пожаліє.
— Брехати не буду, — відповів Колесник. — Полонені, пробираємось додому, до своїх сімей.