По живу і мертву воду

— Це не все!.. — застережливо підніс палець старий. — Ще одне: клади у вогонь тільки сухе, диму менше буде.

— Дякую, батьку.

— То що ж мені з тобою робити?

— Може, хліба трохи дасте…

— Хліба! То не штука, про те й мови не може бути. А що, коли я тебе в сіно на возі сховаю та відвезу кілометрів так на двадцять. Усе ближче… Це ж ніч цілу треба йти.

— Ну й підвезете мене до поліції під самі двері… — невесело посміхнувся Колесник.

— Що ти, синку! Таке сказав. Мені ж, може, недовго лишилося землю ногами топтати. Як я такий гріх при кінці життя на себе візьму? Образив ти мене.

— Простіть, не хотів… Становище таке: хочеш вірити, а не можна.

— Я розумію твоє становище. Тепер час такий, що кожному вірити не можна. Ходім до хати, я тобі знімки своїх синів покажу, може, повіриш. У мене два сини в вашій Червоній Армії. Живі чи ні, не знаю, а карточки заховав, бережу. Один при прапорі стоїть. Десь далеко служив, писав, за Сибіром, біля самої Японії.

Здається, можна довіритись. Пощастило.

— Хто в вас у хаті?

— Баба моя.

— А сусіди?

— Сусідів немає. Одна хата наша. Лісник я. Ходімо.

Хата стояла на узліссі, подвір’я й сад було огороджено тином. Собака загавкав, старий цитькнув, замахнувся на нього хворостиною, й він перестав гавкати, тільки невдоволено гарчав. З хліва вийшла огрядна жінка з емальованим відром у руці й, побачивши поруч з чоловіком незнайомого, стала наче вкопана.

— Чого злякалась, Тетяно Никифорівно? — насмішкувато й радісно сказав господар. — Приймай гостя, земляк твій.

— Ой! — жінка опустила на землю відро, сплеснула руками. — Невже з Генічеська? Рідненький!

— Та ти зачекай, Таню. Нагодуй людину, а потім розпитуй. Не бачиш…

У хаті все вияснилося. Дружина лісника була «руська». Австрійський військовополонений Іван Бузик зумів підкорити серце генічеської рибачки Тані Приходько, хоч і був майже на п’ятнадцять років старшим від неї. Таня всупереч волі батьків обвінчалася з «австріяком», а в двадцятому році — поїхали на його батьківщину.

Лісник, може, в соте слухав розповідь дружини, а все червонів від задоволення, покректував, хвацько підкручував сивіючі вуса. Бравий дідуган, брови ще чорні, чуб густий, хоч і припорошений сивиною.

Запросили до столу. Колесник, стежачи за приготуваннями господині, давно ковтав слину, але сісти за стіл відмовився.

— Не можу. Не сам я…

Господарі сполошилися.

— Боже! Скільки ж вас? Де вони?

Хвилин через п’ять уся голодна компанія сиділа за столом, посилено працюючи щелепами. Тетяна Никифорівна ні про що не розпитувала, кидалась то до припічка, де смажилася курка, то в комірчину по борошно, то подавала на стіл готове, наливала в кухлі молока. Колесник дивувався самому собі: здавалося, за останні дні він забув, що таке голод — печеної картоплі, раків, яблук-дичок, грибів і ягід було доволі, так ні ж, уже встиг з’їсти стільки, що вистачило б на сімох, а не наївся. Зрозумів, що як не стриматися, то можна захворіти. Що могло б бути для них безглуздішим — потерпіти від обжерливості. І коли Тетяна Никифорівна заходилась було коло млинців «на другий захід», Колесник скомандував собі й товаришам: